Дещо про війну двох стихій – паперової і глянцевої

Олена Бондаренко, 1 група, 2 курс.

Українці мають вчитися читати поміж картинок

Найпопулярніші читальні зали серед людей – потяги, автобуси, літаки. У дорозі час минає не так швидко, як хотілося б, тому ми й намагаємось надати йому прискорення за допомогою читання. Світ медіа у цьому питанні – весь до наших послуг, нам залишається лише обрати…

Їду в потязі. Дорога займає близько чотирьох годин, дві я з яких я перериваю всі свої речі в пошуках улюбленої книжки. Ні, це не можливо! Я просто не могла її забути. Я могла забути вимкнути праску, зачинити двері, нагодувати папугу, але тільки не Джека Лондона. Ну що ж, куплю газету, поєднаю приємне з корисним, подивлюся про який черговий Апокаліпсис пишуть українські й зарубіжні ЗМІ. Так, «Дзеркалу тижня» у виснажливій подорожі точно не місце, цю газету й на свіжу голову мій мозок не завжди адекватно сприймає. А от «День» точно підійде.

Газету «День» будь-ласка. Бажано, за сьогодні, - підбігаю я на станції до найближчої лавки з написом «Преса».
Її немає, - монотонно відповідає мені продавець, гортаючи сторінки чогось «жовтенького».

Такі самі відповіді ця мила панянка припасла мені й на запитання про «Газету по-українськи» (сподівалася, що в потязі зі мною випадково не опиниться викладач, яка заклинала нас не купувати цю газету) й про «Україну молоду», Бог із тим «Дзеркалом тижня», думаю, аби хоч це видання було. Але ні, із газет зовсім нічого.

Виявилося, що весь арсенал цієї невеликою лавки з іменуванням «Преса», що гордо підсвічувалось ліхтариками навіть посеред білого дня, складали лише журнали. Ну і добре, Україна має достатню кількість й інформаційних й аналітичних видань з глянцевими сторінками. Але й тут мене чекав справжній, як кажуть в народі, «облом». Сила-силенна блискучих обкладинок, на яких зображені українські зірки й голлівудські «супер-стар», реклама косметичних засобів, 1000 і 1 спосіб як їсти і не погладшали (от наївні люди, справді, чого захотіли!), якими кремами користуватися.

Повернулася до свого вагону я таки ні з чим. Хоча, чому одразу ні з чим? Зі свіжими роздумами, які й окупували мою голову на наступні дві години шляху.
Не потрібно проводити соціологічного дослідження, аби виявити смаки пересічних українців. Увагу звичайних людей привертають яскраві барви сторінок журналів і їм не завжди до смаку сіруваті листочки газет, які шурхотять у руках. Різницю між газетним та журнальним матеріалом, на мою думку, вловити не складно, враховуючи інформаційний і аналітичний стилі написання, оформлення, дизайн, самі думки авторів. Проте, можливо, різниця криється не на поверхні, не на сторінках самих видань, а у підсвідомості тих, хто їх читає?

Масова культура породжує чимало стереотипів та засмальцьованих суспільством думок. Якщо згадати фільми, серіали, рекламу по телебаченню, то вималюється один з таких стереотипів: чоловіки читають газети, жінки – журнали. У першому випадку, як правило, чоловік за вранішньою кавою прогортає сторінки політично-економічної газети й старанно робить вигляд, що розмірковує над тим, що там такого написали журналісти. У другому ж сюжеті, виявляється, що жінка гортає будь-який журнал мод, оточена юрбою подружок. У британських фільмах 20 сторіччя, наприклад, важко буде знайти епізод, де жінка з таким самим поважним видом, як і чоловік, читала б газету.

Їдемо далі. Незважаючи на сам зміст матеріалів авторів як в газетах, так і в журналах, для людей надзвичайно важливими є тактильні відчуття. Журнали гортати набагато приємніше через їхні гладкі глянцеві сторінки. Газети ж, незважаючи на свій поважний вік і досвід у сфері медіа, є шорсткими, легко рвуться та ще й часто через неякісний друк залишають чорні сліди на руках від фарби. Для когось – це дрібниця, але ж трапляються надзвичайно дратівливі члени суспільства.

Люди, чомусь, вважають, що, якщо вони в громадському транспорті читатимуть газети, оточуючі дивитимуться на них із більшою повагою. Ніби читання газети додає якогось статусу чи додаткових балів IQ. Населення поважає газети, довіряє їм, будує власний світогляд навколо матеріалів, які були надруковані саме на сіреньких листочках, які шурхотять і ніяк не хочуть згинатися в потрібну сторону, коли ти хочеш перегорнути сторінку.

Особисто у мене складається таке враження, що газети мають більш прискіпливий відбір на посади журналістів у своїх редакціях, аніж журнали. До прикладу, ще навчаючись у школі, я вирішила, що практика майбутньому журналісту необхідна просто зараз і вирішила випробувати свою удачу у місцевих ЗМІ. Було досить дивно, навіть трохи образливо, що до жодної газети мене не взяли, а от одразу два журнали були не проти співпраці зі мною. Зі мною, яка на той час окрім шкільних творів нічого в житті не писала і поняття не мала, що означає цей дивний вираз «привернути увагу читача». Так само, гортаючи звичайні оголошення на сайтах про пошук роботи для журналістів і натикаючись на пропозиції від журналів і газет, помічаєш настільки вимогливішими є останні у виборі кандидатів на посаду. Звичайно, це відображається на якості матеріалів, але… Добре, визнаю, це досить сумнівний фактор, але це просто мої власні спостереження, за які я сподіваюсь не потрапити на гільйотину критики.

Насправді, підбирати улюблений друкований ЗМІ – це особиста справа кожного. А за тим, що саме читає людина, можна багато чого розповісти про її особистість, її інтереси та погляди. Чеський письменник Карел Чапек говорив: «Є люди, що не вірять навіть прогнозам державного метеорологічного інституту, якщо не прочитають їх у СВОЇЙ газеті». Власне, на місці цієї газети міг бути й журнал, адже, якщо ви довіряєте певному виданню, то не важливо, які сторінки ви гортатимете – паперові чи глянцеві.

Дещо про війну двох стихій – паперової і глянцевої

Оцініть написане