«ВСЕ, ЩО Я БАЧУ ТЕПЕР – ОЧІ»

Виноградова Крістіна, РЗГ, 4 курс

Інтерв’ю з особистістю

Студентка медвузу не може жити без очей - захоплення, що не лякає, а інтригує

Я зустріла Олександру в арт-кафе на Подолі. За кавою, ми поговорили про її мрії та цілі у житті… Гарна картинка, але неправдива. Я здзвонилася з Олександрою у скайпі завдяки знайомій знайомої, о десятій вечора, бо Олександра – студентка Тернопільського медичного університету. «Давай пізно ввечері, треба писати 40 сторінок історії хвороби від руки», - написала вона мені, коли ми домовлялися про інтерв’ю, і додала стікер кота, що плаче. «Що тут цікавого? В мене подруга вчиться у медичному!» - скажете Ви. Так, на перший погляд, Олександра – типова студентка медичного ВУЗу. Проте, вона має одну цікаву особливість – Олександра одержима очима людей.

Олександро, розкажіть докладніше про своє захоплення очима.
З чого почати? (сміється) Я з дитинства маю поганий зір. Довго сприймала це як даність, як реальність, яку неможливо змінити. Коли стала старшою, в мені з’явилася нотка бунтарства. Я більше не хотіла коритися такій реальності. Лінзи кожен день вдійвай-знімай, за ноутбуком довго не сиди. Почала цікавитися будовою ока, процесами які впливають на якість зору. Читала наукові праці та статті, дивилася відео. Після року в такому режимі, подруга помітила, що я завжди шукаю очі людини під час розмови, а коли знаходжу, вдивляюся дуже пильно. І дійсно! Все, що я бачу тепер – очі. Запитайте мене, як Ви виглядаєте після закінчення інтерв’ю, і я скоріше за все не відповім. Зате очі опишу так, як ніхто! (сміється)

Співрозмовники не лякаються?
Буває! (сміється) Але більшість сприймає це як уважність до них і до того, що вони говорять . Ті, з ким регулярно спілкуюся, вже звикли.

Чим саме очі викликають у Вас таке захоплення?
Гарне запитання! Сама про це не раз думала. Очі вражають мене своєю глибиною - примітивно, але правдиво. Не дарма очі часто порівнюють з океанами. Є у них якась безкінечність, бездонність, яка зачаровує. Також очі вразливі. Можливо, така думка пов'язана з тим, що я маю поганий зір і усвідомлюю цінність очей більше, ніж більшість людей. Будова ока делікатна, я б навіть сказала тендітна.

Чи не захоплення очима привело Вас до медичного?
Так! Без сумніву! Захоплення очима та усвідомлення цінності очей. Я хочу допомагати людям зберегти зір.

Яка Ваша ціль?
Хочу стати офтальмологом та започаткувати в Україні новий напрям лікування міопії у дітей віком від 3 до 10 років. Не медикаментозно, а фізіотерапевтично, за допомогою спеціальних приладів. Планшети і телефони – це все добре, але сьогодні більшість дітей мають власний гаджет вже в чотири роки. Батьки не контролюють їх користування пристроями, зір у дітей псується. А потім welcome to the club, окуляри-лінзи або «розпізнаю друзів на відстані 10 сантиметрів».

Що, на Вашу думку, може завадити досягненню цілі?
На мою думку, перешкодою може стати прихильність більшості лікарів до традиційної методики лікування. Буде не просто відвоювати місце для нової методики. Крім цього, пройде час, поки люди почнуть довіряти.

Що Ви вже зробили для досягнення своєї цілі?
Вступила до медичного і протрималася чотири курси! (сміється) Батьки не сприймали моє захоплення очима серйозно, але коли я вступила до медичного та ще і на державне місце, зрозуміли, що я не жартую. Навчатися не просто, але я знаю, для чого я тут.

З чого Ви почнете після закінчення навчання?
Для початку, працюватиму над тим, щоб зарекомендувати себе як офтальмолог-професіонал, який знає, що робить. Наступним кроком стане пошук грошей на розробку та створення приладів для фізіотерапевтичного лікування міопії. А грошей знадобиться чимало. Було б також добре зустріти однодумців, об‘єднати зусилля.

Дякую за інтерв’ю, Олександро, та успіхів у досягненні цілі! Україні потрібні такі віданні лікарі!
Дякую Вам! І прошу вибачення за пильний погляд очі в очі. Ви протрималися достойно! (сміється)