Статус: у вічному пошуку

Олена Тищук, ВСР, 4 курс.

Ніна Ігнатова - мисткиня-хірургиня, яка не зовсім розібралася у собі.

Гортаючи стрічку в Інстаграмі, натрапляю на фото кучерявої дівчини, яка усміхається, у вінтажному беретику і на вигляд поношеному пальті з минулого століття, а в описі до фотографії текст, цінність якого мають визначати літературні критики, а не прості пересічні червоним сердечком. На відео під фото вона співає власних пісень. Гортаю стрічку далі й бачу фото операційного стола, на якому у цю секунду комусь рятують життя. Під фотографією вона зізнається, що любить хірургію, але й на четвертому курсі НМУ ім. О.О. Богомольця, на лікувальній справі, не знає, чи це точно те, чим вона хоче займатися.
Мені випало познайомитися з цієї дівчиною і Вам теж. Вітайте Ніну Ігнатову, мисткиню-хірургиню, яка не зовсім розібралася у собі.

Відсутність вибору теж вибір
Мій батько був лікарем. Моя мама культуролог, музичний теоретик. І, якщо з мамою все зрозуміло, то батькові просто було властиве все музичне, і він старався з самого дитинства розвивати це в мені. Ми могли сидіти, а він казав: перед тобою чашка – розкажи мені про неї історію, як ще Чехов робив – «Ось чорнильниця, розкажи мені про неї». Мене плекали в гармонійному поєднанні природничого з мистецьким.

У дев’ятому класі постав вибір, іти до музичного училища чи залишитися у школі, а потім –університет. І батьки розійшлися в думках: «папа» казав іти в медицину, мама – в співачки. Ми зійшлися на тому, що,

ЯКЩО ТИ СТАНЕШ СПІВАЧКОЮ, ТИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕШ ЛІКАРЕМ, А ЯКЩО ТИ БУДЕШ ЛІКАРЕМ, ТО ТИ ЗАВЖДИ МОЖЕШ СПІВАТИ.

Визначити значить обмежити
Спочатку я була панком, а потім стала готом. Я жила з сестрою і як молодша сестра наслідувала її. Це була форма протесту, внутрішня позиція. Можливо, ще й дитяча потреба якось назвати себе.

А потім я зрозуміла, що визначити значить обмежити, як казав Оскар Уальд.

І зрештою це перетекло у те, що є зараз. Десь наприкінці другого курсу я коротко підстриглася, тому що всі мені казали, що це мені не личитиме. Коротка зачіска дала мені зрозуміти, що ось це «я». Стиль і те, що всередині, воно має співпадати. Я люблю перекроювати одяг, певною мірою одяг – це моє полотно.
Статус: у вічному пошуку

Чому ж медицина?
Я живу на протиріччях. Я заздрю людям, які знають, чого вони хочуть. Наче й думаєш, що закінчиш університет, попрацюєш декілька років (що я дарма вчилася). Але трапляються думки, що можна піти в «Голос Країни» і гарно там себе показати і повністю піти у цю сферу.

Я б хотіла позиціонувати себе як співачка, не хочу, щоб мене знали спершу як письменницю, художницю, блогера чи навіть хірурга.

Але медицина – це невід’ємна частина мене. Університет часто відбиває бажання просуватися в цьому полі, але на це не варто звертати увагу, тому що є потужне підкріплення на практиці в лікарні, я розумію, як це все з середини виглядає і як це цікаво. Коли я потім стикаюся з людьми не медиками, я розумію, на скільки класно, що я медик, тому що я зовсім інакше сприймаю світ. Я розумію механізм, чому хтось такий, яким він є.

Медицина як форма творчості
Не можна описати словами, що відчуваєш, коли стаєш на операцію. Я бачу, як жир дотикається до розрізаної тканини, і це схоже на вареники з вишнями. Коли спостерігаєш, як філігранно людина робить надрізи. Це мистецтво з двох боків. По-перше, кожна операція це щось зовсім інше. Здається, що лікарі здебільшого схильні до якихось точних наук, але в них немає теореми, за якою все робиться. Мій брат ургентний хірург і йому потрібно дуже швидко приймати творче рішення. А по-друге, я відчуваю це як живопис чи поезію.

Соцмережі як власна арт-галерея
Інстаграм дуже класна платформа в плані комунікації з людьми. Я не можу просто підійти до людини і заговорити з нею, а тут все значно простіше. З іншого боку – це спосіб показати себе. Це арт-галерея, де тобі не потрібно сплачувати за оренду і звати людей.

Я хочу знайти однодумців. Не для того, щоб задовольнити власне его, а щоб створювати щось разом з ними.

Зараз багато розвелося «інста-блогерів», які втрачають істину мету, з якою його створювали. Є люди-індивідуальності, які транслюють своє «я», а буває, що прогортуєш стрічку, а в ній усі однакові, я хочу вирізнятися.

Перепони в черепній комірці
Перепони звичайно, в моїй черепній комірці. Коли гортаєш стрічку в Інстаграмі, не можеш не порівнювати себе з іншими. Я часто сумніваюся в собі.

Друга перепона в тому, що я до кінця не розумію, чого я хочу. Цей постійний пошук він також негативно впливає на мене. І ця перепона – найбільша.

Часто суспільство від мене відсторонюється. Але потім я розумію, що це не ті люди, які мені потрібні. Я не вмію входити в якісь компанії. Тому що часто все зводиться до «привіт-бувай».

Зовні можеш робити все, що завгодно, а проблеми всередині вони звичайно стримують.
Я стою зараз в темряві на коліях, бачу вогник вдалині, але що там буде не знаю: це може бути потяг або вогник цигарки, і яким буде шлях до цього вогника теж не ясно.