Соломiя Вiтвiтська : треба займатися тим, що приносить задоволення, i тодi все вийде

Соломія Вітвіцька – ведуча ТСН, куратор проекту “Переможці” – соціального мультимедійного проекту, який вже другий рік хвилює серця людей і розповідає вражаючі історії про мужність і силу духу героїв і ветеранів АТО та паралімпійських чемпіонів.

Розкажіть про вступ в університет. Ви робили вибір самостійно чи на нього вплинули батьки, вчителі?
Пам’ятаю, якось у старшій школі викладачка української мови та літератури сказала, що я буду журналісткою. Тоді в мене з журналістикою була дивна асоціація: такий маленький, товстенький, лисенький дядечко з вусами і з валізкою, який працює в районній газеті. Тож узагалі не було бажання взяти до уваги пропозицію вчительки. Коли вже довелось вибирати , я все-таки пішла до 11-го класу, і вже тоді вибрала журналістику і Львівський університет.

Чи мали ви якісь очікування перед вступом в університет? Як узагалі уявляли студентські будні?
Я була львів’янкою з незаможної родини і не мала змоги поїхати навчатися до Києва. Звісно, було шкода, що я не відчула того вільного студентського життя, як приїжджі студенти, котрі жили в гуртожитках чи на квартирах.

Маєте яскраві спогади зі студентських років, цікаві історії? Як ви проводили дозвілля? Брали участь у громадській діяльності університету, самоврядуванні?
Було дуже багато цікавого. Геть усе перерахувати неможливо. Ми завжди мали цікаві практики. Пам’ятаю, коли закінчувала перший курс, треба було самій домовилися про практику, а я дуже хотіла поїхати в Київ – намагалася одразу зайнятися журналістикою.

Практика завжди була насиченою. Я брала багато інтерв’ю, домовлялася про зустрічі з найвідомішими виконавцями. Був тоді ще молодий і нікому не відомий Святослав Вакарчук, Олег Скрипка – нинішні зірки й люди, які збирають стадіони.

Студентські роки – період, коли людина формується, шукає те, чого хоче, і зазвичай знаходить. Чи вплинув університет на вас як на журналіста?
Мені здається, все, що відбувається у житті, і особливо те, що триває довго, – зокрема, навчання в університеті, – так чи інакше впливає на особистість. У мої часи саме практика давала дуже багато. Я знаю, що викладачі допомагали з цими практиками. Нині система в принципі змінилась, я – з останніх спеціалістів на факультеті журналістики. Мені хотілося більше зустрічей з цікавими людьми, більше практичних та конкретних речей.

Коли ви вже завершували навчання, чи мали плани на майбутнє? Ви бачили себе телеведучою, репортером чи журналістом у редакції?
В принципі, у мене ніколи не було планів бути ведучою. Мені просто подобалась журналістика. Я вже під час навчання працювала на НТА, Незалежній телеагенції у Львові. Мені завжди подобалося знімати: короткі репортажі, які зразу йшли в ефір, або більш розгорнуті матеріали.

Розкажіть, будь ласка, про свій проект “Переможці”. Що вас надихнуло його започаткувати і що надихає щодня?
З початком війни після Майдану – ще через те, що в мене брат – військовий, тобто це така особиста історія, – я була волонтером. Їздила на фронт підтримувати бойовий дух із друзями-артистами, ми передавали допомогу, збирали гроші тощо.

Потім я часто відвідувала поранених у шпиталі, приносила домашню їжу, речі, необхідне хлопцям часто передавали люди з усієї України та з-за кордону. Одного разу привезла кілька коробок блютузів, бо вони дають змогу розмовляти по телефону без допомоги рук. Саме в той вечір познайомилася з Юрком Весельським і навіть не одразу зрозуміла, що він поранений і що під джинсами в нього протез. Повертаючись додому з волонтеркою Анею Гвоздяр, міркувала про те, що в нашому суспільстві, на жаль, не знають, як ставитися до людей з інвалідністю, не стараються допомогти в їхніх потребах. Тоді ж і виникла ідея сфотографувати Юрка. Він був такий молодий, красивий, усміхнений, повний енергії! Хотілося, щоб його – непересічну людину, героя, нашого захисника — побачили всі саме таким, як він є, без упередження. Коли згодом ми спілкувалися з командою ТСН, шеф-редактор Сергій Попов дав згоду на створення такого проекту. Тоді ж я подзвонила Іванні Слабошпицькій, головній редакторці журналу Viva!, і з’ясувалося, що вони теж думали про схожий проект. Разом ми звернулися до фотографа Олександра Мордерера і арт-директора Тетяни Рубльової. Ці творчі люди захопилися нашими героями і створили серію неповторних образів. У лютому 2016 року ми, щоб привернути увагу до людей з інвалідністю, організували першу фотовиставку, яка мала, як на мене, просто шалений успіх. Вдалося об’єднати для цієї доброї справи багатьох спонсорів, волонтерів, благодійні організації з різних областей України. Започатковуючи проект, ми й не сподівалися, що відгукнеться так багато людей і що він досягне таких масштабів. Нашими партнерами стали підприємець Андрій Мацола, з ініціативи якого в Києві запрацював Центр практичної допомоги захисникам України AXIOS (група професійних психологів, юристів, які безкоштовно надають свої послуги); випускник Гарвардського університету Роман Торговицький та створений ним благодійний фонд «Серце воїна»; Клініка пластичної хірургії Доктора Валіхновського; туристична компанія «Феєрія» (директор Ігор Захаренко 2016 року подарував 200 путівок Переможцям, їхнім сім’ям та іншим ветеранам АТО); Міністерство закордонних справ України; Національний комітет спорту інвалідів України; організатор масових бігових подій в Україні Run Ukraine; організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну, агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан; звичайно, журнал Viva! Переможці. Наш проект — це вражаючі фото, відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, цикл сюжетів новин ТСН та спецвипуски журналу Viva! (2016 і 2017 р.р.) українською та англійською мовами, які розповідають дивовижні історії життя учасників проекту.

Презентації проекту відбулися в Торонто, Брюсселі, Лурді, Ризі. А у травні в Римі, в самому Ватикані, на Генеральній аудієнції Папи Римського українські паломники – військовослужбовці та військові капелани – презентували світлини проекту «Переможці», тримаючи їх у руках. На великому екрані на Площі Святого Петра транслятори показували ці кадри, і їх могли бачити тисячі вiрян.

Саме завдяки медіа-ресурсу, нашим ведучим, партнерам можемо взагалі змінювати упереджене ставлення, ламати стереотипи, боротися з цією ситуацією. Мені здається, що телебачення і зокрема журналістика якраз і мають брати це на себе.

От і мене учасники проекту «Переможці» надихають не здаватися, а завжди підніматися і рухатися вперед.

Що б ви порадили молодим людям, які вже обрали журналістський фах або планують його обрати?
Щодо студентів, то я вважаю, що треба багато працювати. Часто я чую запитання: “Як стати телеведучою?». Треба зрозуміти, яка у вас мета. Якщо це «щоб показували по телевізору», то, напевно, це занадто примітивно і просто.

Коли я була тележурналісткою, мені справді подобалося щодня спілкуватися з різними людьми, щодня бувати в різних ситуаціях, на різних подіях, від дуже трагічних до дуже веселих і феєричних. Це багато подорожей, багато відряджень.

Тому важко планувати щось, важко структурувати своє життя, якщо, звісно, ти працюєш на повну і цілком віддаєшся справі. Але коли в тебе горять очі, завжди все вийде, і головне – справді робити те, що тобі подобається.

Чи можете ви вивести формулу успіху? Чи її просто не існує, а треба робити те, що любиш?
Треба займатись тим, що тебе турбує і що тобі не байдуже: якщо цікавить піар, то займайся піаром, якщо тобі цікаво робити новини, роби новини, якщо тобі хочеться аналізу, довгих форм, роботи над аналітичними матеріалами, якщо хочеш копати глибоко, то роби це. Я маю на увазі студентів факультету журналістики.

Схожі новини



• Гра на виснаження
• Дивись, нас тепер троє: я, ти і моя хвороба
• Віка Смикова: «Хотіла бути актрисою, а стала піарником»
• Поліна Фоменкова: «Є лише єдиний шлях прожити своє життя недарма – це реалізувати потенціал, який є в кожного!»
• Юлія Прядко: про безглуздість мрій і політ у космос, коли ракети немає
• «Я думала, це я так добре розумію білоруську, а то була російська з акцентом»
• По нотах особистості
• Про що мріє радіотехнік
• Я би хотів поєднати користь і розваги
• «ВСЕ, ЩО Я БАЧУ ТЕПЕР – ОЧІ»