Авторизація на сайті

Кафедра периодической прессы - институт журналистики

Головна / Новини / Олексій Мандзій: "Колись казали, що в нас дві булави - три гетьмани, а тепер кажуть: "Дві теми - три експерта"

Олексій Мандзій: "Колись казали, що в нас дві булави - три гетьмани, а тепер кажуть: "Дві теми - три експерта"

Дар'я Швидкова, магістратура, 1 курс.

Не кожен у свої 20 років може сказати: "Так, я вже 5 років працюю у журналістиці". Мені здавалося, що таких людей взагалі не існує, але я помилялася. Тому хочу познайомити вас з Олексієм Мандзієм - спортивним журналістом, який вже встиг побувати у відрядженні на чемпіонаті Європи з футболу, має кілька десятків текстів та розповідає читачам про непопулярні види спорту.

Олексій, розкажи, як ти "прийшов" до спортивної журналістики?
Десь 6-7 років тому на сайті СПОРТ.UA відбувався конкурс талантів, куди читачі могли писати власні тексти. Натомість редакція публікувала кращі, на свою думку, тексти. Відбувалося два види голосування: з боку редакції та з боку читачів. Так я почав писати. Мої перші тексти були про біатлон.

А у конкурсі талантів переміг?
Ні, я не виграв, бо я був зовсім молодий, юний. Мені було років 15. Але тоді я запам'ятався головному ректору проекту, і він написав мені через деякий час після закінчення конкурсу. Він запропонував написати про біатлон. Якось так все і почалося. Там я пропрацював 2 роки, і ось вже три з половиною роки працюю у "SPORTARENA", і пишу не тільки про біатлон, а про різні види спорту.

Які теми тобі подобається висвітлювати найбільше?
В Україні є велика проблема, бо в основному всі ЗМІ пишуть про футбол. Ну максимум ще - бокс. Про всі інші види спорту в нас згадують раз на чотири роки: коли відбуваються Зимові та Літні Олімпійські ігри. І якось так склалося, що вже близько двох років я не пишу про футбол. Точніше, я пишу репортажі, коли їжджу у відрядження на футбольні події. Але загалом футбол відійшов для мене на другий план.

І якщо не про футбол, тоді про що?
Мені хочеться розвивати інші види спорту, про які мало хто знає. Улюблений серед зимових - це біатлон, взимку я про нього в основному і пишу. Хоча біатлон популярний в нашій країні, проте йому приділяється мало уваги. Тут проблема в тому, що кожен вболівальник думає, що він експерт. Це проблема українського суспільства в принципі. Колись казали, що в нас дві булави - три гетьмани, а тепер кажуть: "Дві теми - три експерта". У нас всі стали експертами у Facebook, чи ще десь. Тому в біатлоні, особливо на фоні того, що були невдачі на Олімпіаді, можна читати багато різних коментарів від людей. Мені хочеться пояснювати людям, чому в біатлоні відбувається саме так, а не інакше.

А серед літніх видів спорту?
Це легка атлетика і все, що відбувається з нею. На жаль, в Україні мала увага приділяється легкій атлетиці. Тому я намагаюсь писати про ті види спорту, які не розкручені. Тобто не про футбол.

Олексію, як ти вважаєш, коли можна і потрібно у журналістиці вживати фразу "Я"?
Можливо, є ситуації, коли журналіст хоче згадати про щось, про що він писав раніше, тоді це варто використати. Коли ти пів року писав якісь колонки чи статті, де ти писав про те, як буде, і воно так і сталося, а тобі ніхто не вірив, тоді ти можеш підкреслити, що "Я казав". Але не використовувати це часто.

А коли категорично її не можна вживати?
Я не вважаю, що це взагалі не можна використовувати, просто не можна робити це постійно і у великій кількості. Я, наприклад, зараз навіть не згадаю, коли востаннє використовував "Я". Знаєш, коли я прийшов у професію, був редактор, який відівчив мене цього. Я колись постійно ставив у матеріали "Я". Здебільшого у репортажах, чи чомусь такому. А він мене привчив, що можна вживати присвійні займенники і уникати "Я". Бо читач, коли ти пишеш присвійні займенники, може сприймати себе на твоєму місці. А от коли пишеш "Я", то він дистанціює себе від тексту. І, в принципі, я слідую цим заповідям редактора, який мене до цього привчив десь вже 5 років.

Яка взагалі сьогодні ситуація у спортивних медіа?
Зі спортивною журналістикою є проблеми, бо ринок дуже маленький і вузький, і практично не розвивається. Тобто, якщо і створюються якісь інтернет-видання, то вони швидко можуть заглухнути, або їм можуть перекрити фінансування. Про газети чи журнали взагалі мова не йде. А ще в нас відсутні професійні телеканали. В нас є тільки "Футбол 1", "Футбол 2" і навіть якісь спортивні випуски передач, чи спортивні рубрики у новинах. Але вони все одно закриваються.

Тобто зараз є тенденція того, що спортивна журналістика згасає?
Це вже тенденція, яка триває вже довгий час. Власне, останні років 6-7. Але спортивна журналістика не розвивається. Це так званий період стагнації.

А давай поговоримо про журналістські стандарти. Що ти про них думаєш?
В принципі, це потрібні та необхідні речі, які потрібно дотримуватись і виконувати. Якщо ми говоримо про спортивну журналістику, то тут стандарти, на жаль, не дотримуються. Точно можу сказати, що їх не дотримуються в Україні.

Чого?
Тому що журналісти здебільшого заводять товариські стосунки зі спортсменами. Отже, вони не можуть бути об'єктивними. І це дуже великий мінус спортивної журналістики в Україні. Але, звісно, як за основу їх треба брати і дотримуватись.

А якщо ми поговоримо про твій власний досвід? Мене цікавлять якісь професійні обставини, які з тобою траплялися.
Давай розповім. Є в мене кілька. У 2016 році мене та ще трьох журналістів з редакції відправили у відрядження до Франції. Тоді там проходив чемпіонат Європи з футболу. І був там один момент. Але він, мабуть, не позитивний. Він більше показує мене з позитивного боку, але не медіа загалом (сміється).

Мені вже цікаво, що ж там сталося…
Так от, за дві години до матчу між Україною та Німеччиною, німецькі фанати напали на українських. То були фанати ФК "Динамо" Дрездена. Їхні вболівальники відомі тим, що вони ліваки та підтримують "ліві" ідеї. Загалом, вони напали на наших. А журналістів було… Загалом, на матчі було велика кількість журналістів, але в гущу подій попали лише двоє: я і головний редактор СПОРТ.UA. Всі решта, бо дві години до матчу, а це ультра мало, і всі вже пішли на стадіон. Тобто ніколи не було. І от знаєш, якби не ми двоє, які раптово там опинились, можливо, ніхто б і не знав про всю цю історію. Показовим моментом було ось що: через годину, як все вже відбулось, приїхала ТСН. І тоді бігала якась дівчинка, як ходила по всіх цих людях й говорила: "Кого тут побили? Дайте мені хтось коментар". І це справді було дуже смішно.

А є якась, можливо, гірша ситуація в медіа, яка відбулася з тобою, або про яку ти знаєш?
Так. Відбувся один інцидент. Правда, не зі мною, а з моїм колегою, з Ігорем Бойко. Він поїхав на чемпіонат світу з легкої атлетики в Бірмінгемі. Він був єдиним українським журналістом, бо, по-перше, він їхав за власні кошти, по-друге, це треба відкривати візу, бо це ж Англія, а по-третє, там просто дуже дорого. І є в нас така спортсменка, Юля Левченко - це стрибунка у висоту, вона срібна призерка відкритого чемпіонату світу з легкої атлетики. А цей, у Бірмінгемі, був закритий. Вона - головна надія, їй 20 років, вона дуже гарна, дуже приваблива, саме у спортивному плані (усміхається). Ми її розглядаємо, власне, як спортсменку і як стрибунку.

Ну добре, добре. І яка ж ситуація відбулась?
Отже, Ігор Бойко підійшов до Юлії і попросив про інтерв'ю після змагань. Вона сказала, що вона не буде давати йому інтерв'ю, оскільки він розкритикував її. Ігор просто написав, що їй не вистачило досвіду на цих змаганнях: вона посіла п'яте місце, хоча вважалася головною претенденткою на "срібло". І у відповідь на написану статтю вона йому сказала: "Ну, якщо ви краще розбираєтеся, то навіщо мені давати вам інтерв'ю?" Загалом, вона відмовила йому в інтерв'ю, натомість поспілкувалася з російською пресою. І тут питання навіть не в тому, що це російська преса чи не російська, а в тому, що він був єдиним українським журналістом. Хоча журналіст ставив їй дуже класні питання, наприклад: "А ви вмієте готувати борщ?" Тобто питання були такі, ніби запитували якусь модель, а не професійну спортсменку. І не дала йому інтерв'ю, а дала коментарі іншим журналістам. І це навіть були не BBC, а, здається, "Спорт-Экспресс". І от такий момент розчаровує.

Розкажи мені наостанок, чому тебе навчила журналістика? Якщо озиратися на твій професійний досвід.
В мене є колега, і дуже відома зараз людина - Богдан Логвиненко. Він засновник порталу Ukrainer. Якось ми з ним спілкувалися, і він, здається, навіть писав про це. Він сказав, що журналістика дозволила йому перетворитися з інтроверта в екстраверта. Можливо, я ніколи не був таким закритим, як Богдан, але журналістика дозволила мені відчути впевненість у собі. І відчути, що немає бар'єрів між людьми. Умовно: я говорю з відомим спортсменом, а він у спілкуванні такий самий, як касир у супермаркеті. Ми не маємо відчувати різницю, і він для мене не є мега-героєм, на якого я дивлюся по телевізору, а він така сама людина. Тому саме це - найбліше, що дала мені журналістика.