Важливо шукати людей, які продукують сенси

Олександр Єрмаков, магістратура, 1 курс.

Ірина Штогрін на Радіо Свобода з 2007 року. Коло її інтересів доволі широке. До прикладу, у лютому матеріали журналістки були присвячені українській армії, війні на Донбасі, антисемітизму й "таємницям Володимирського собору". Про журналістські стандарти, ідеальних героїв інтерв'ю й теми, яким присвячують мало уваги, - далі.

Останнім часом Ви взяли інтерв'ю в начальника Генштабу Віктора Муженка, лауреата Шевченківської премії Сергія Плохія, "кіборга" Георгія Турчака. Загалом у Вас були сотні інтерв'ю. Яка розмова запам'яталася найбільше?
(Після паузи). Сама як журналіст багато разів ставила це питання. І так само, як і більшість тих, кого я запитувала, кажу, що неможливо виділити якесь одне інтерв'ю. Є такі інтерв'ю, які пощастило взяти у якийсь переломний момент, і ти розумієш, що в цей час людина, яка з тобою говорить, формулює життєво важливі сенси для цієї країни.

Наприклад, розмова із Сергієм Плохієм дала можливість зрозуміти, ймовірно, базову проблему сучасної України. Це змішування незадоволення неправильними чи недолугими діями влади із незадоволенням або запереченням можливості України бути успішною. Плохій сформулював ключову цінність. Він сказав, що українцям треба навчитися цінувати власну державу, оскільки якщо немає держави, то і народ немає свого обличчя у світі. В успішних країнах розуміння незаперечної цінності держави сидить у спинному мозку.

Є людина, в якої б Ви хотіли взяти інтерв'ю?
Їх море! Я давно уже зрозуміла, що важливо шукати людей, які продукують, формулюють сенси, і висівати ці сенси. Можна створювати просто "білий шум", коли ти ставиш нібито правильні запитання, але отримуєш щось таке, що просто забруднює інформаційний простір. Тоді люди не отримують нічого, що надихає. Нічого, що дає можливість зрозуміти, як себе поводити і що потрібно робити. Нічого, що дає уявлення про перспективи. Нічого, що вказує на проблеми з безпекою. З інформаційного простору мали б зникнути речі, у яких людина не знаходить для себе корисного. Вони просто забруднюють дуже важливу сферу, яка дає людині можливість сформулювати прогноз і оцінити рівень безпеки для себе і своєї родини.

У нас зараз неймовірний новинний потік. Кілька місяців усі писали про Міхеїла Саакашвілі. Зараз про нього, здається, забувають, тому що з'являються інші новини - Рубан, Савченко, Скрипаль. Скажіть, як би Ви оцінили роботу українських ЗМІ сьогодні?
З точки зору критичного ставлення до дійсності і критики чинної влади - на "12" за 12-бальною шкалою. З точки зору відтворення балансу і нормального здорового погляду на світ - на п'ять. Хоча це залежить від того, які засоби масової інформації і які журналісти. Проблема "збирання лайків" завела ЗМІ (і не лише українські) в певну яму, з якої ще треба знайти спосіб, як вибратися. Людська психіка найперше реагує на надподразники, а вони - завжди негативні. ЗМІ не розуміють, що коли вони ловлять на ці негативні гачки аудиторію, люди перетворюються на психічно неврівноважених. Вони перестають бачити перспективи і можливості для нормального життя в цих умовах. Як казав один з моїх учителів, ніколи не треба забувати, що радіо зробило з Руандою (вважається, що тамтешнє "Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів" зіграло значну роль у розпалюванні геноциду в цій країні - ред.). Не треба забувати, що зробили медіа СРСР і гітлерівської Німеччини з цими народами.

Баланс і об'єктивність - це необхідні речі, але з цим великі проблеми. Мені здається, дуже важливо не тільки викривати і критикувати, а й поряд з цим показувати те хороше, що є. А воно - є. Так життя влаштоване - якщо є щось чорне, то й обов'язково є й щось біле.

Яким темам українські ЗМІ присвячують дуже мало уваги?
Успішним людям, які змогли створити щось нове, незважаючи ні на що. Як правило, це не одна людина, яка щось змогла. Вона починає, навколо неї створюється колектив, після цього створюється щось реальне. Таких історій дуже багато. У маленьких містечках, у селах, у селищах, великих містах є тисячі цих історій, які показують, якою може бути Україна. Ці люди є носіями здорового ставлення до життя і до тих проблем, які є, і здорового погляду у майбутнє.

Однак вважається, що це нерейтингове. "Ну, розкажем ми щось про переселенців, які "з нуля" відкрили щось і себе годують, і дають роботу іншим людям, і навколо себе створюють простір якийсь, але кому це цікаво?" Набагато цікавіше розповісти хто кого вбив, з'їв.

Якщо вдасться зробити так, що ці позитивні приклади висвітлюватимуть більше, то, на мою думку, їх і ставатиме більше. Людям треба бачити приклад, щоб рухатися. Треба бачити, що ти не сам, що є ще хтось, хто пройшов через подібні труднощі.

Чи був період, у який українські ЗМІ показали себе з дуже позитивного боку?
Я вважаю, що 2014 рік - перша половина 2015-го - це такий момент в історії української журналістики, коли журналісти показали, що вони насправді є журналістами. Хоча в усі часи були і ті, хто пише лише хороше про владу за якісь преференції, і ті, хто за гроші писав спочатку хороше, а потім погане. Водночас були і такі, хто був справді журналістом - досліджував, шукав, знаходив і розповідав, намагаючись дотримуватися журналістських стандартів.

Упродовж незалежності України влада дуже сильно критикувала журналістів і дуже негативно до них ставилася. Після Майдану 2004-го настав якийсь період, коли до негативного ставлення влади додалося ще й негативне ставлення суспільства. Я можу помилятися, але мені здається, що його впроваджувала влада для того, щоб якось нівелювати погане ставлення до себе.

Зараз, на мій погляд, ми досягли піку несприйняття або зневіри українського суспільства у якість української журналістики. Працівників ЗМІ критикують з усіх боків - і влада, і громадяни з різних соціальних груп. Якщо суспільство втратить довіру до журналістів, воно втратить можливість отримувати достовірну інформацію про те, що відбувається в країні. Відповідно, рівень безпеки для особистості і для її родини буде дуже низьким. Владі дуже на руку, щоб журналістам не вірили, тому що влада не любить, коли її критикують.