Ad altiora tendo – Я прагну вищих речей!

А ще про те, чому всі дороги ведуть додому

Її життя – музика, і сама вона, ніби дивовижний музичний інстумент, розкаже свою незвичайну історію, лише якщо торкнутись потрібних струн. Неговірка і скромна, вона воліла б, аби її слова не відобразились на папері, а злетіли кудись високо, не зачепившись тут за жодний людський погляд. Але імпульсивні рухи не дають ввести в оману – перед нами норовлива та смілива особа, що реалістично дивиться на світ, який лише за двадцять три роки встиг поставити перед нею різноманітні випробування.
Вона – Єлизавета Беспалова, народилась у Нью-Йорку, рятувалась американським паспортом від «роботи» у Катарі, об’їздила безліч країн, але вважає, що щастя потрібно шукати лише вдома. Вона не любить подорожей і найбільше за все цінує відданих друзів та домашній затишок, а також вже вісім років не їсть тварин, бо є вегетаріанкою. Тож хто ця дівчина-загадка?

- Ти народилась у Нью-Йорку, але у шість років опинилась на Батьківщині батьків – у Києві. Чому?
- Мені був рік, коли тато нас з мамою покинув. Як виявилося після розводу, батько займався контрабандою, нелегальним продажем артефактів з України у США. Повністю відмовився нам матеріально допомагати, тож мама п’ять з половиною років працювала на декількох роботах, щоб елементарно оплатити рахунки, оренду квартири. У Києві була своя квартира. До того ж, чужина і є чужина, тому ми повернулись додому.

- Ти багато подорожувала, чи не так? Це були турпоїздки чи щось інше?
- На жаль, можу похвалитись екскурсійними подорожами лише у Таїланд та Хорватію. Такі країни як Германія, Бразилія, Швейцарія, Чехія, Польща асоціюються у мене з невдалими пошуками роботи. Найгірша ситуація сталася зі мною у Катарі. Після всього цього я просто розлюбила подорожі. Проте наразі все одно хотіла б походити музеями Парижу, вулицями Лондону, з’їздити у Росію та Канаду. Вже 13 років мрію побувати у Ісландії – це одна з моїх маленьких мрій.

- Розкажи, будь ласка, що відбулося у Катарі?
- Там я намагалася влаштуватися на роботу за знайомством. Мала працювати перекладачем у офісі шейха. Невдовзі з’ясувалось, що платою за посаду були інтимні стосунки. Звичайно, я відмовилась від такої пропозиції і потрапила до гуртожитку з філіппінцями, індусами та шріланкійцями. Єдине, що я тоді могла, - пройти стажування як ресепшионіст. Зарплатня була смішна (триста доларів), тож за півтора місяці я була вже вдома. Вирішила навіть не закінчувати стажування, адже після повного влаштування на роботу, як виявилося, відбирають паспорт, і з країни можна виїхати тільки з дозволу роботодавця. Там час від часу здавалось, що я з’їжджаю з глузду. Також натякали, що, якби не американський паспорт, зі мною могли б зробити все, що завгодно.

- Як мама поставилася до твого бажання поїхати працювати за кордон та, найголовніше, навіщо саме Катар?
- Мама спокійно до цього поставилась, тому що у нас там був знайомий, який обіцяв піклуватись про мене. Але на час всіх цих подій він відбув через роботу у Германію, не міг мені нічим зарадити. Я була сама, дев’ятнадцятирічна дівчина, яка понад усе хотіла віолончель.

- Тож все це для того, щоб купити віолончель?
- Так. Уявляєш, яка дурість?! За рік до всіх цих подій я почала активно займатись музикою, а саме грати на віолончелі. Тож найбільше мені хотілося придбати цей музичний інструмент. Я мріяла стати віолончелісткою, навіть потім вступила в Ужгородське музичне училище ім. Задьора. Провчилась там рік і кинула, бо треба було самій себе забезпечувати. До речі, 13 жовтня продала віолончель через фінансові труднощі.

- Ти хотіла б поєднати своє життя з музикою?
- Так, я обожнюю музику і сумую за музикуванням кожен день! На жаль, зараз зовсім немає часу на моє захоплення, бо вже з 2016 року я повністю сама себе забезпечую – знімаю квартиру з друзями. Я дуже вдячна за те, що мене оточують такі справжні люди, на яких дійсно можна покластися у важку хвилину. А щодо музики, то я впевнена, що свою справу не можна кидати,і до двадцяти п’яти років хочу повернутись до моїх тренувань. «Citius, altius, fortius» («Швидше, вище, сильніше!») – ось мій девіз. Я вважаю, що завжди є, до чого прагнути.

- Я так розумію, ти нікому б не порадила їхати працювати за кордон?
- Ні, ні і ні! Я вважаю, що трудова імміграція – ще те приниження. У будь-якої людини має бути можливість влаштуватись у своїй рідній країні. Я можу сміливо сказати, що ні з ким, окрім наших, не можу так швидко знайти спільну мову. Люди не ті, все там не те. Колесити світом, намагаючись довести, що можеш працювати якимось служником, - зовсім не комільфо. Тож Україна – моя зона комфорту, яку я хотіла б покидати дуже рідко і лише у туристичних цілях.

- А що далі? Які ти маєш цілі та мрії на майбутнє?
- Як помітно, я творча особистість. Зараз я прагну спробувати себе у ролі сценариста. Також мені б дуже хотілося, щоб українці могли нормально забезпечувати себе на Батьківщина, а не їздити повсюдно у пошуках звичайного заробітку. На мою думку, нашою проблемою є те, що всі стогнуть та жаліються, але ж, по суті, кожен повинен почати з себе, з саморозвитку, бажання навчатися та приймати нові закони, норми, правила. Інакше нічого не зміниться. Ще мене хвилює українська екологія. Я б надзвичайно хотіла займатися питаннями збереження довкілля, лісів Прикарпаття та Закарпаття, налагодити переробку сміття. Така гарна країна і так шкода, що нічого не зроблено, щоб зберегти цю красу!

Схожі новини



• Крутий редактор чи котлети замість мрії
• Я не пишу для того, щоб стати кимось чи щось зробити. Я просто хочу розказувати історії.
• Новий Христофор Колумб
• Євгенія Брага: “Завжди роби виклик самому собі”
• «У мене немає мрій, у мене є довготрималі цілі», - дівчина з фотоапаратом.
• Редактор ефірного промо: життя на полі бою
• Віталій Ващук: «Займайтеся тим, від чого вас пре!».
• Французька екзистенціалістка
• Олександр Чорний: «Українським композиторам присутній бунтарський дух та ходіння «по лезу»
• NK: Я люблю зморшки! Вони віддзеркалюють досвід і мудрість