Куди веде нас Поводир? (2 варіант)

Варіант 2
Чи потрібен нам американський?

Символ сили українського слова - колись величного й могутнього - зараз на жаль втратив авторитет навіть серед своїх. Але невже це значить, що варто шукати "поводиря" за океаном?

Кобзарство – особлива форма прояву української співочої душі, особлива форма боротьби за правду. Навіть після осліплення співців у середні віки, після жахливого викорінення цього співочого українства, як неугодного владі, у 1930-х роках, воно – живе. Зараз вже осучаснене, інше, але не забуте. Роль кобзарів завжди була в донесенні правди до народу, уславленні героїв та викритті негідників. А якій владі треба викриття її режиму, критика та непокора? Сучасні кобзарі вже не відіграють тієї ролі, вони вже не приносять новин, не викривають злочинів, не ходять від містечка до містечка серед простих людей. Тепер - вони просто символ, хлопці у вишиванках з бандурами, музики.

Україна, як той її співочий національний символ – кобзар, вже й осліплена, й побита, й виснажена, але йде по світу говорити правду про себе, співає тужливі думи про свою тяжку долю… Та сліпий, хоч і сильний духом, і має ще чотири справних органи чуття, але навпомацки навряд дійде до потрібного місця, та ще й маловідомого. Чи не так? Саме для того й потрібні кобзарям поводирі. У новому українському фільмі режисера Саніна «Поводир» провідник українського співця – хлопчик-американець. Чи не такого поводиря шукає собі зараз Україна? Чи не в Америки наша держава зараз шукає прихистку? Чи не в неї просить санкцій проти Росії, допомоги? І чекає доки та, «зряча» демократична велика держава, подасть нам руку й проведе, як сліпих, знайомими Штатам шляхами. Зі своєї точки зору ми вже багато разів споглядали власну історію, культуру, інтерпретували її, намагалися своїм голосом, своєю мовою розповісти світові. То що, настав час знайти провідника?

Звісно, говорити правду, коли в кожного вона своя, важко та небезпечно - можна нарватися й на фіктивний З’їзд кобзарів і поїхати страшним потягом , співаючи тужливої, на страту. До речі, документів про цей кривавий з’їзд «розплати», показаний у фільмі, не знайдено. І в тому ж «Поводирі» звучать слова із вуст іноземного очевидця: «Я все життя шукав документи, адже хто повірить такому, як я…». То може й Україна сподівається, що повірять її "поводиреві" за його авторитет, чи що він шукатиме "документи", шляхи й способи відкрити нашу Батьківщину світові і дати їй рупор в руки.

Але, озирнімось. Яких фільмів ми найбільше дивимось? «Голівуд форева», - скаже середньостатистичний молодий українець. Яку мову зобов’язаний знати кожен, хто себе поважає, і хоче чогось досягти? Yes, англійську. Який найпоширеніший фаст-фуд? Звісно, МакДональдс. Так, це глобалізація і все таке, але тим не менш. Останнім часом, на хвилі національного піднесення, ми нарешті стали підтримувати українське, носити вишиванки, відроджувати деякі традиції, дивитися українські фільми. Але, навіть у таких сприятливих умовах, більшість футболок з українськими принтами - «Made in China», в кращому випадку, «in Turkey». А нові українські фільми так чи інакше пов’язані зі США. Згадаймо хоча б, «Тіні незабутих предків», який знімали та монтували разом з американцями, та й навіть у «Поводирі» провідник, як я вже згадувала, не українець. Сила та трагізм останньої стрічки залишилися б на тому ж рівні, якби центральним образом був все ж таки українських хлопчик. Цікаво, що головну роль грає й дійсно хлопчик-напівамериканець.

Здається, наші співці-кобзарі вже й у себе на Батьківщині втратили авторитет, а таких собі американських поводирів та провідників у нас і так достатньо. Другі – ведуть за собою, але ведуть до себе, бо вони ж не відчувають реально того, що переживає наша країна. Музику нашої історії та культури можна зіграти лише з українською душею, душею бандури, без якої інструмент – звичайне деко. Але наші сучасні співці мають бути зрячими, щоб без всіляких провідників вийти в люди і, для початку, будувати Україну в Україні.


Варіант 1

Чому трагічні події української історії показали очима молодого американця?

Маленький хлопець, сліпий кобзар і велике горе народу… Головний герой української кінострічки «Поводир» - хлопчик-американець, що в 1930-х рр. залишився без батька в Радянському Союзі. «Комунізм робить людей щасливими», - говорить американський інженер (батько хлопчика) майже перед самою смертю. Саме той «щасливий комунізм» його й убив.

Їде потяг… І в ящик під вагоном, куди завантажують нещасних, виснажених, але нескорених кобзарів, залізає малий – поводир одного зі співців. Камера немов іде за рухом потягу, і з перших кадрів відчувається сіра, важка атмосфера. Стрічка знята, як на мене, дуже вдало: динамічна картинка, зміна крупності планів, відповідна темі колористика. Картинка однозначно красива й відповідає епосі та настрою стрічки.

А от що із сюжетом? Він якийсь невизначений. Чи то доля нещасного хлопця, що потрапив у жорна комунізму, є центральною темою, чи то поневіряння кобзарів, чи то зрадництво, чи трагічність життя українського народу в 1930-х. Усе якось дуже змішано, сумбурно, але водночас близько українській душі. Душа… Цікавий символ є у «Поводирі» - душа бандури, без якої вона не гратиме. Це щось схоже на невеличке дерев’яне веретенце. Його маленький американець приносить у найнапруженіший момент своєму кобзареві Івану. Саме цей символ наштовхнув мене на цікаву думку.

Можливо, суть стрічки в тому, що наша історія показана крізь призму американської, закордонної душі? Оповідь ведеться від імені Пітера (хлопчика-американця); по суті, так чи інакше, він є центральним персонажем, з кожним епізодом він ніби спускається (чи то падає) від думки про «щасливий комунізм» і приємного багатого існування до простонародного радянського виживання й аж до бездуховної голодної крадіжки, а потім ніби вже й живе з українською душею, душею бандури у власному тілі.

Зі своєї точки зору українці вже багато разів споглядали свою історію, інтерпретували її, намагалися своїм голосом, своєю мовою розповісти її світові. А тут про нашу, і тепер уже свою, гірку долю говорить іноземець, що бачив усе зсередини.

Чому саме так? Мені здається, що з вуст іноземця все ніби має бути об’єктивніше, без національного забарвлення. Американці завжди вважалися найдемократичнішою нацією, якій репресії радянщини мали б бути особливо дивними, неприпустимими й абсурдними. В умовах сучасної міжнародної ситуації це набуває особливого змісту – така собі спільна трагедія США (в одиничному вимірі) й України (у масовому), немов би і втеча від спільного ворога чи щось таке. Може, крик (чи все ж таки шепіт) української душі з вуст американця все ж долине до світової спільноти? Може, саме цю мету переслідували автори фільму?

Тим більше, що й останні слова стрічки: «Я все життя шукав документи, адже хто повірить такому, як я…» - навпаки, спонукають повірити, замислитись - а де ж дійсно документи? … і вчергове поспівчувати хлопцеві та нашому народу.

Оцініть написане, прокоментуйте, вкажіть який варіант кращий (можна обирати декілька варіантів)

Подобається

Так собі

Пиши ще

Не пиши більше на цю тему

Варіант 1 кращий

Варіант 2 кращий

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Живи скромненько, кусай поменше...
• Розбійницький корабель вільно курсує Україною (2 варіант)
• Вистава «Патологія» в Чорному Квадраті
• Нема еліти там, де її малюють
• Cамовираження на користь самозбереженню
• Бабусин «фольклор» - давай до побачення
• Сильніше, хитріше, розумніше.
• ЯК БУЛО В ЛИХІ 90-ТІ: ПРЯМА МОВА
• Фільм Девіда Ейра «Лють». Рецензія.
• Як студенти-журналісти поезії читали