ЯК БУЛО В ЛИХІ 90-ТІ: ПРЯМА МОВА

Крістіна Каручек, 2 курс

На столі печінка тріски, паштети та інші делікатеси. За столом бандити, рекетири, повії, музиканти, дільничні і я. Мізансцена моїх дев’яностих. Я з тих пір вірю в карму, адже наступні 10 років я мала розплачуватись за ті делікатеси. Певно, мій найстрашніший гріх – це байдужість.

Народилась і виросла в місті N. Середнє за величиною і значимістю місто, що нічим не відрізнялось від інших. Закінчилась школа. Вступати до вишу сенсу не було. Я це зрозуміла, коли побачила директора школи, що стоїть навпроти мене на ринку. Єдина різниця між нами була в той момент тільки в тому, що він продавав теплі шкарпетки, а я зимові куртки.

Коли нам сказали, що Радянського союзу більше немає, і одна з наймогутніших країн світу раптом перестала існувати, у нас був шок. Багато людей втратили свою роботу і кожен виживав як міг. В основному почали займатися дилетантським підприємництвом, так званою комерцією. Або простіше кажучи, пішли торгувати на ринок. Купив-продав, а на різницю живеш. На відміну від моїх батьків, я не до кінця усвідомлювала, що відбувалось, і наскільки це страшно. У свої 17-18 юнацький максималізм і романтика в крові затуманювали реальність. Ніякого трагізму в нашому житті тоді не було.

Насправді ж панував повний хаос та беззаконня. Міліція стала на бік злочинців, а бандити отримали повний карт-бланш у своїх діях. По суті, набувши статусу незалежності, країна опинилась у повному занепаді, у той момент про неї ніхто не піклувався. Ні влада, ні ми. А як можна піклуватись про добробут держави, коли ти ледь себе можеш прогодувати?

У 90-х вводиться нових термін – "жити за поняттями". Він покалічив наше покоління та отруїв всю систему зсередини. Процвітали крадіжки та рекетирство… Багато хлопців, яких я знала, стали на слизьку стежку беззаконня. Нічим добрим це не закінчилось.

Рекетирство зароджувалось як потреба вижити та набути певного статусу та сили. У 90-х дуже знецінились права людини: кожен міг прийти на ринок, і, погрожуючи зброєю, забрати весь товар та виручку. Проте тут є вагома відмінність від крадіжки, адже натомість рекетири гарантували захист, так зване «кришування». Даний «бізнес» за викривленою системою двосторонньої вигоди став основним прибутком рекетирів-початківців. На словах це бандит середнього рангу, а на ділі - це молодий хлопець двадцяти років, який раніше лише відвідував секції боксу або боротьби. Через 10 років ці «організації» перетворяться на охоронні агентства. Була впроваджена така собі вертикальна модель управління: міліція кришує рекетирів та отримує за це відкати, а рекетири кришують бізнесменів. Ті, хто відмовлявся платити, наступного дня знаходили на місці свого бізнесу попелище. Або ще простіше, їх просто вбивали.

***
Моїм друзям, у яких були суворі батьки, і яким я співчувала так сильно в молодості, пізніше я стала жахливо заздрити. Мій спосіб втекти з дому був втекти заміж. Так склалось, що мої молоді роки припали на період, де ця "втеча" могла стати фатальною. Ми не були божевільними, ми просто хотіли закохуватись, хотіли подобатись. Все дуже просто і банально. В молодості всі роблять помилки, ціна помилок в нашій молодості була занадто велика. Так вийшло, що я закохалась в афериста. Він був гастролером і прибув до нас з більшого та «авторитетнішого» міста. Тоді він мені здавався дуже цікавим. А які ще уподобання може мати дівчина, яка росте і формує свої смаки в розквіті бандитизму? Ми одружились. Це одруження давало мені певний захист – зменшились шанси того, що мене, як дружину бандита, стануть зачіпати.

Пізніше виявилось, що він був наперсточником. Єдиною різницею було те, що він працював з картами. Спочатку мені це подобалось і ми стали працювати в команді. Все відбувається за дуже простою схемою. Необхідно дві людини: один - "верхній", другий - "нижній". Задача "нижнього" була перемішувати карти, а "верхнього" розігрувати спектакль на очах у наївної публіки та вгадувати необхідну масть раз за разом.

Із кожною «вгаданою» картою мене все більше це лякало. Згодом ми розлучились.

***
Шуфутинський, Успенська, Віллі Токарев - тільки шансон. Мабуть, так звучали 90-ті. Завжди в ресторанах замовляли одне і те ж. Приходила велика компанія, кидала на сцену гроші, і музиканти зобов'язані були відіграти повноцінний вечір шансону. Хоч сто раз, але «Мурка» повинна була бути проспівана. З тих часів і з'явилась приказка «хто платить, той і замовляє музику». Як колись блазнів, музикантів тоді не чіпали.

У 90-х в моду ввійшли високі та стрункі моделі, тому, за класикою жанру, приваблива висока дівчина зі стрункими ногами виходила заміж за бандита. У наших молодих головах це вважалось чимось престижним. А всі, хто принаймні частково підходили під опис, ставали жертвами збоченої «моди».

Це траплялось з моїми подругами. Бувало, просто йшла по вулиці, під'їжджала машина і забирала. Або звичайна практика: заходила до ресторану група голених чоловіків у шкіряних куртках. Ми знали, що з порожніми руками вони звідти не вийдуть. Вони проходили по всьому залу, знаходили гарних дівчат, і виводили з ресторану. І зі мною бували випадки, коли доводилось бігти через кухню, або вистрибувати з вікна на першому поверсі.

Але, зізнатися чесно, на цю небезпеку ти наражаєшся сам. Якщо ти тихий студент, живеш з батьками і отримуєш вищу освіту - тобі нічого не загрожує. У квартири не вривалися просто так. Лише за наводкою.

***
Не думаю, що наша юна психіка була готова до всього, з чим ми зіткнулись. Адже ми по суті були дуже безтурботними людьми. Ми виросли в Радянському союзі, де ти можеш бути впевнений у своїй безпеці. Нам з пелюшок говорили, що з нами нічого поганого не станеться. Ми двері вхідні не закривали, а якщо і закривали, то ключ залишали під килимком.

Драма - це те, що приходить з досвідом, з роками. Тільки зараз розумію, що це була трагедія цілого покоління. Я не люблю згадувати той час, бо найстрашнішим є те, що в той момент я думала, що все було в порядку. А зараз приходить розуміння того, що це величезна трагедія життя твоїх батьків, трагедія цілої країни. Ні, я рада, що Україна отримала незалежність, але знадобилось близько 10 років, щоб все вляглось.

Мені сьогоднішній час дуже нагадує 90-ті. Вбивають людей, а ми не можемо цього зрозуміти, поки горе не торкнеться кожного особисто. Та й війна була, тільки всередині країни. В основному воювали за розділ сфер впливу. Період відбився на цілому поколінні. Більшість не отримало вищу освіту. Школа життя, гарт характеру – ось і вся наша освіта. Як і виховання особистості за поняттями. Тому дуже тішусь принаймні тому фактові, що у нової влади є вища освіта. А це не така вже й дрібниця.

Текст схвалений С. Приваловою (c)

ЯК БУЛО В ЛИХІ 90-ТІ: ПРЯМА МОВА

Оцініть написане