«У науці треба кохатися» – фізик Андрій Боднарук

Наталія Зміюк, 4 курс.

Банальним буде вважати, що робота повинна приносити задоволення. «Уявімо, що останні роки свого життя ти присвячуєш експерименту. День-у-день проводиш досліди, змінюєш складові, пропорції, час. І от одного дня отримуєш несподіваний результат. Він тебе шокує, приголомшує, адже ти навіть не очікував такого. Наука – це ейфорія» – переконаний 25-річний дослідник Інституту фізики НАН України Андрій Боднарук.

У тихій затишній кав’ярні півтори години розмови пролетіли непомітно. Інтелігентний, мудрий, начитаний, веселий і скромний водночас. Ось, який він – молодий вітчизняний науковець. Андрій народився і виріс на Тернопільщині, у селі із ліричною назвою Сновидів. Батьки стосунку до науки ніколи не мали, тому майбутній вибір Андрія можна сміливо вважати самостійним. «Батьки сказали мені, що я повинен cам вирішувати, чим займатись по життю.»
Інтерес до природничих наук у хлопця виник ще зі школи. Учнем він ніколи не планував і навіть не мріяв стати тим, ким зараз є. На уроках Андрій відчував брак відповідей на всі свої численні питання. «Школа не могла дати мені того об’єму знань, якого я прагнув, тому я читав додатково, а з появою Інтернету саморозвиватися стало ще легше. На першому курсі навчатися було непросто через математичний аналіз, але коли маєш бажання, то ніякі перепони не страшні. Як говорив мій викладач фізики, коня можна привести до води, але змусити його пити складно»

- Андрію, коли ти зрозумів, що фізика – це твоє?
Це сталося ще у школі. Звичайно, не на першому уроці фізики, але поступово. Одного разу після перегляду фільму про відносність (на жаль, не пам’ятаю його назву), відчув, що і без математики не обійдусь. І все ніби стало на свої місця. Нерозривні поняття: фізика й математика.

- Розкажи, над чим саме зараз працюєш в інституті?
Вже 2 роки я працюю над нанопорошками, які в перспективі допоможуть лікувати рак. Існує багато комплексних методів боротьби із цим недугом – хіміотерапія, опромінення, хірургічне втручання. Один із нових методів – лікувальна гіпертермія. Було виявлено, що здорові клітини людини можуть витримувати температуру до 45оС. Хворі – 43оС. На уражені раком ділянки в тілі людини вводитимуть ці порошки (манганіти), які завдяки калориметричному ефекту під час внесення у змінне магнітне поле із певною частотою виділяють тепло, яке і вбиває онкоклітини. Разом з останніми німецькими розробками в опроміненні, нанопрошки можуть дати майже вісімдесятивідсоткову гарантію одужання. А ще зменшують кількість процедур хімотерапії, що також знизить негативні наслідки від лікування.

Цей проект наш інститут розробляє спільно з Інститутом магнетизму та Інститутом загальної та неорганічної хімії НАН України. Вони виготовляють для нас зразки, з якими ми вже далі працюємо в лабораторії і досліджуємо їх фізичні властивості. Отримані нами результати вже випробовували на мишах наші колеги з Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького. Ось така кооперація для спільної мети. Експериментальна наука - клопітка праця, адже ніколи не знаєш, що вийде в кінці.

- Як виглядає твій звичайний день?
Я прокидаюсь близько сьомої, як і всі збираюсь на роботу – душ, сніданок. Коли надворі було тепло – ще й розминка на свіжому повітрі. Розумова здатність дуже залежить від фізичного стану. Я готую сам, бо коли виникли проблеми зі здоров’ям, змушений був більше слідкувати за тим, що їм. Гастрити – поширена хвороба науковців. Бо зранку не поїв, перекусив щось легке – і на роботу на весь день, а прийшов уже пізно.

До інституту мені йти пішки 10 хв. Приходжу і першим ділом перевіряю пошту, читаю статті. Потім – підготовка приладу до експерименту. І, звичайно, треба ще до шефа зайти, щоб отримати або похвалу, або покарання. Мій науковий керівник – чудова людина, у нас переважно робочі стосунки, але ми із ним можемо про все поговорити. Йому я маю розповісти, чим займався вчора, як проходять експерименти та чи є вже якісь конкретні результати.
Вночі вже приходиш змучений, а треба ще розібратися із деякими програмами, знову щось перекусити. Перед сном читаю статті, різні блоги, твіти, наприклад, про «місію Розетта» («Розетта» — космічний апарат, запущений Європейським космічним агентством 2 березня 2004 року. Мета польоту — дослідження комети Чурюмова-Герасименко, яку було відкрито 23 жовтня 1969 року Климом Чурюмовим у Києві. Апарат складається з двох частин: власне зонду «Розетта», що вийшов на орбіту комети, та спускового модуля «Філи», який здійснив м'яку посадку на комету – ред.)

Останнє, чим я захопився – співпраця із компанією «НТС». Це проект, в якому кожен охочий може використовувати свій телефон як частинку кластера, структури для опрацювання великих масивів експериментальних або теоретичних даних. Я підключаю свій мобільний до інтернету на ніч, а в цей час він опрацьовує дані, отримані із SETI ((від англ. Search for Extraterrestrial Intelligence) — проект із пошуку позаземних цивілізацій.), тобто, шукає життя на інших планетах.

Нещодавнє відкриття гравітаційних хвиль – теж кластерні роботи. Великі об’єми даних потрібно опрацьовувати щодня, а комп’ютери із цим не справляються, то чому б не використати вільний ресурс – телефон, що відпочиває? В руках людей зараз великі потужності: телефони, різні гаджети. Маючи певних набір характеристик, можна стати частиною великої справи. Як на мене, подібні проекти дуже сприяють популяризації науки. З одного боку, компанія безкоштовно отримує допомогу в обробці частини даних, а з іншого – люди дотикаються до далекого і невідомого. Потім вони починають цікавитись результатами, практичним значенням. Знову ж таки, «улюблене» питання всіх науковців: «А що це мені дасть?»

- Чи отримував ти пропозиції переїхати жити і працювати за кордон?
Так, мені пропонували. Все ж таки я поки залишаюся тут, в Києві. В інституті зараз погана ситуація через скорочення. Більшість молодих виїздить, бо у них просто немає сил боротись. Я називаю це саме боротьбою, бо кидати горохом у стіну – безглуздя. Проблема, насамперед, у тому, що громадськість не розуміє, навіщо державі зараз наукові заклади і чим вони займаються, що практичного це може дати кожному громадянину.

Навіть деякі депутати, не буду називати їх імена, на своїй сторінці у «Фейсбуці» пишуть, мовляв, наука непотрібна, усіх розформувати і набрати нових вчених. А кого ж набирати, як не 25-річних? Ми й так є, молоді і готові до реформ, але дорогоцінний час спливає, ніяких конструктивних рішень досі нема. У моєму відділі на 6 працівників похилого віку припадає 1 представник молоді. І це в кращому випадку. Після закінчення аспірантури, не маючи змоги до існування, майбутні фахівці покидають усе і йдуть у програмування. Призвичаюються там до високих зарплат і вже не хочуть повертатися назад. Люди, що були на стажуванні з кордоном, знають, за якою схемою працює західна модель. Вони хочуть допомогти, поділитись досвідом, але хто їх чує?

У США, наприклад, приватний сектор дає значну частину фінансування досліджень і розробок. Там навіть університети прив’язані до держави, тобто уряд приймає рішення щодо впровадження проектів на базі навчально-дослідних центрів.

Запровадили у нас нову поліцію. Це проект, який вимагав чималих вкладень. Усе зробили чітко і правильно, пояснили громадянам – і є результат: люди задоволені. Із наукою треба так само. Втім, нам часто дорікають тим, що наука повинна працювати сама на себе. Але вітчизняне законодавство цього не допускає. Виходить парадокс.

- Що може змусити тебе покинути Україну і поїхати працювати деінде?
Це можливо, тільки якщо наш інститут повністю закриють. От тоді вже точно не лишиться вибору. Однак мої прогнози щодо цього залишаються оптимістичними. Я вірю в те, що суспільство зокрема і держава в цілому зрозуміють важливість нашої праці. До слова, гравітаційні хвилі досліджували сорок років, гроші виділялись протягом усього часу, але результат отримали тільки зараз. Лише уявіть собі, вивчення тривало сорок років, люди будували графіки, порівнювали дані і от, одного дня, це сталося. Справжня ейфорія!

Ми (науковці – ред.) не шукаємо істину, ми тільки досліджуємо. Один із моїх викладачів любив повторювати фразу Резерфорда про те, що є тільки одна наука – фізика, все решта – колекціонування марок. (сміється).

Згадалась теж історія із Фарадеєм. Коли він показав парламенту, як відхиляється стрілка приладу, підключеного то котушки із дроту, під час того, як він рухає магнітом біля неї, почув у відповідь: «І що, це все, що ми фінансуємо? І яка ж вигода від цього Британській імперії і королю?». Тоді Фарадей, не розгубившись, сказав: «Я не знаю, яка вигода від цього сьогодні, але колись ви точно обкладете це податками». І справді, це явище лежить в основі електрики, яка використовується сьогодні всюди, без електрики цивілізації в її сучасному вигляді не було б. Але тоді ніхто і не думав про це. Тому науку потрібно фінансувати, користь із цього буде, якщо не зараз, то через кілька десятків, а може і сотні років ми, людство, отримаємо користь.

- Чи відчував ти якесь особливе ставлення до себе через свою професію?
Особливе – так, але переважно негативне. Примітно, коли дівчата, дізнавшись, чим я займаюсь, різко втрачають інтерес й умовно заносять мене у «френдзону».

Не менш прикро чути слова людей про те, що вітчизняні науковці нічого не роблять і ті кошти, які виділяють із бюджету на наші дослідження, «краще б на пенсії пустили». Складається враження, що люди живуть в СРСР і ця держава їм щось постійно винна. Від них же ніякої віддачі немає.
Колись у мене був такий кумедний випадок, до мого друга Толіка приїхав знайомий. Він називав нас «звєздочотами» чи якось так, вже точно не пам’ятаю. Тобто ми нічого не робимо, тільки рахуємо зірки. Останнім часом мені все більше здається, що налагодження правильного зв’язку між громадськістю та дослідниками інколи важливіше того, чим ми власне займаємось.

Інший мій друг виїхав в Ізраїль. Там він теж займається розробками ліків для онкохворих. За його словами, ставлення до науковців у нашій країні та за її межами разюче відрізняється. Незнайомці там, дізнавшись, хто ти, тиснуть руку і дивляться з глибокою повагою в очах, а в Україні, на жаль, знизують плечима і співчувають, навіть не запитавши, над чим працюєш.

- Ти дуже любиш читати. Топ-5 книг від Андрія Боднарука – це?
1. Річард Бах «Чайка на ім'я Джонатан Лівінґстон»
2. Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»
3. Михайло Булгаков «Майстер і Маргарита»
4. Ернест Хемінгуей «Старий і море»
5. Еріх Марія Ремарк «На західному фронті без змін»
6. Девід Боданіс «E = mc2. Біографія найзнаменитішого рівняння світу»
7. В. Гейзенберг «Філософія фізики»
8. Стівен Хокінг «Коротка історія часу: Від великого вибуху до чорних дір»
9. Мітіо Каку «Фізика неможливого»
10. Річард Фейнман «Ви, звичайно, жартуєте, містер Фейнман!»
Звичайно, вони не розташовані за пріоритетом. Це книги, які щось змінили у моєму житті, після їх прочитання.

- Чи виникали у тебе колись думки різко змінити місце роботи і піти в ІТ-галузь?
Так, зізнаюсь, не раз замислювався над цим. Але ж мені подобається те, чим я щодня займаюсь. Це захопило мене і не відпускає. Якщо всі втечуть з інститутів, то в країні нічого не лишиться. Насправді ж, фізика дає поштовх для того, що займатись програмуванням і навпаки. Колись отримані дані із приладу записували на листочок, щоб потім систематизувати їх у таблицях, схемах. Тепер усе це легше, коли можна використовувати комп’ютерні технології.

- Як проводиш вихідні?
Коли стає тепло, намагаюсь більше часу бути на повітрі. Я дуже люблю піші прогулянки. Одного разу пройшов майже 16 км. Всі жаліються на брак часу, а насправді ж то звичайна лінь і постійне відволікання на гаджети.

Останнім часом я захопився еволюційною теорією та еволюцією світогляду людства із розвитком фізики, тобто поясненням того, як змінювались уявлення людей про світ, про об’єкти навколо нас, водночас із новими відкриттями в галузі фізики. Нещодавно також захопився спілкуванням із креаціоністами, вони взагалі унікальні люди. Переконані у своїй правоті, наводять різні приклади, факти, а я їх згодом перевіряю і вже потім спростовую те, що вони мені розповідають.

Якби Ейнштейн, автор теорії відносності, почув, скільки разів піддавали сумніву його теорію, він би перевернувся. Але він цього не зробить, бо його спалили (сміється).

Пам’ятаю після виходу фільму «Інтрестеллар» люди обурювались, бо не могли зрозуміти, як саме можна подорожувати у часі і як це все відбувається. Розписати все на папері формулами та цифрами? - Не зрозуміють, а ще більше злякаються, бо люди завжди бояться цифр. Треба популяризувати науку саме якісними мистецькими продуктами, книгами і фільмами, які подають правильні факти.

- Твоє ставлення до релігії?
Я людина нерелігійна. Це для мене особливе питання. Вірю, що хтось, або щось було причиною виникнення Всесвіту, тобто Творець, але я сам до цього прийшов. Віра не повинна бути нав’язана батьками чи суспільством. Людина повинна прийти до істини сама. Її для себе я вже знайшов. Вважаю неправильним, коли маленьких дітей фактично без їх на те згоди посвячують до певних релігійних течій. Мої батьки католики, ходять церкви. Для батька Біблія – настільна книга.

- Про що мрієш?
Якихось глобальних великогуманістичних мрій на зразок «щоб усі люди були здоровими» у мене немає, бо я розумію, що це неможливо, адже тоді на планеті станеться колапс. Насправді ж не все так просто у цьому світі. Для того, щоб бажання здійснилися, треба багато-багато працювати. Це я точно знаю.

Схожі новини

Коментарі

Додати коментар

Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера

«У науці треба кохатися» – фізик Андрій Боднарук

Оцініть написане та прокоментуйте: