Уночі все більш щире, справжнє...

вважає водій фури, який посвятив мене в автостопери





Найбільше жартів серед автостоперів саме про далекобійників. Проїхатися у фурі як своєрідна посвята, ритуал. Тож коли о третій ночі на трасі Е40 Київ-Львів постає вибір «сідати чи не сідати», робиш глибокий вдих і залазиш у кабіну.


- І не страшно вночі стояти самій? Не найприємніша дорога. Рідко що зловити можна о такій порі, а на придурків нарватися – легко. І звідки вас береться стільки відчайдухів?

- Часто зустрічаєте таких нічних мандрівників?
- Кожну поїздку, хоча взимку рідше – мерзнуть.

- І всіх берете, чи це мені пощастило?
- Намагаюся одного завжди взяти. Не так сумно. Та й стоплять зазвичай молоді, а їх цікаво послухати. І не будь-хто, а то поет, то журналіст або музикант залізе. На минулому тижні сидів тут один гітарист, дві години мені співав. І щиро так. Навіть моя застаріла шкіра не втрималася – гусяча шкіра пішла. Ми таких пісень не співали, нікому було співати музику вільних. А тут стільки свободи, аж дихається легше.

- Трохи здивувалася, коли у вас тут Pink Floyd почула. Не те, щоб якісь стереотипи, але частіше випадає 5 годин їхати під тюремну лірику, або пискляву попсу.
- Це син мені диски віддає. Я не люблю слухати щось україно- або російськомовне на роботі, відволікає дуже. Англійську знаю трохи, але не достатньо, щоб замислюватися над сенсом пісні. Така музика заспокоює. Дорога стає приємнішою, нічого не дратує. Іноді собі романтику влаштовую (сміється): влітку зупиняюся, щоб перепочити, виходжу й дивлюся на зорі, на трасу, а над усім цим Dire Straits грає.



- То ви тут не тільки через гроші? Дорога і для душі?
- Так, це з дитинства. Я дуже любив мандрувати з батьком, він намагався мене брати з собою скрізь. Катався не тільки по роботі, йому завжди подобався сам процес поїздки, міг годинами розповідати про довжелезні траси, про водіїв, які трапляються на шляху, про інші міста. І якось із малого віку мені це все ставало рідним, більше, ніж дім, у якому нібито жив, або друзі чи школа. У мене були траса і батько. Так склалося, що до 10 років я об’їздив майже всю країну, але спогади з дитинства з часом розмиваються й уже за 5 років я зрозумів, що треба повторювати досвід, навіть збільшувати його. Батько відійшов, але любов до постійного стану подорожі лишилася. Не достатньо мені було «майже», я хотів їздити більше.

- Самі не пробували стопити?
- Жартуєш, я стопом не один рік їздив. Європою так дуже дешево подорожувати – можна за копійки світ побачити. Тільки обережним маєш бути, в міру, але все ж. Наприклад, о третій ночі стояти на трасі Київ-Львів – не обережно (посміхається). Але автостоп, як молодість і авантюризм, колись закінчується. Мені чогось не вистачало. Потрібне було своє кермо.

- Сім’я?
- Дорога – моя сім’я. Дружина більше не зі мною. Син для мене, як друг, у нас стосунки не схожі на мої з батьком. Він весь у науці. Його світ – у книгах. Іноді сідає до мене, але швидко нудиться, це людина поїздів. А я не знаю, що може бути ліпше за мелодію траси.



- Чому саме ніч? Ви казали про обережність, але ж удень їздити безпечніше.
- В міру, ну. Не знаю, чому так вважають, як на мене, темінь безпечніша за «майстерність» деяких, хто їздить серед дня. Ніч я нізащо не проміняю. Це тиша, це спокій. Ти ж он сама їздиш так, розумієш про що я. Уночі все більш щире, справжнє.

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• «Тепер я байкер тільки в душі»
• Робота водія важка не так фізично, як психологічно
• Обратная сторона «баранки»
• Секрети щедрих городів
• Роби, що любиш і люби те, що робиш!
• Таксист на «Кадилаці»
• Возить – дело женское
• Переродження або ReБорн
• Власний досвід перетинання кордону
• «Лісник» за кермом