Рубрика: культура
Акорди з присмаком водиУся Площа Ринок всмоктується в маленький дворик під номером 13. Людей стає дедалі більше. Невеликі групи біля арки чекають, поки натовп розосередиться, але тераса «Щось цікаве» заповнюється вщерть. Чоловіки носять лавочки, позичені в сусідніх закладах. Деякі всідаються просто на асфальт. Одні шукають компанію, інші – надають перевагу самотній насолоді. Здається, що єдина статична річ у всьому цьому коловороті – великий синтезатор біля стіни. Хоча вся ця метушня вичікує, щоб саме він ожив.
Коли сутінки спускаються в бруківку, залишається тільки світло ліхтарів та вікон. Фотограф запалює цигарку, вільну руку тримає на об’єктиві. Прискіпливо дивиться на публіку, вишукує цікаві обличчя (або просто розвантажує думки з надією нарешті послухати щось окрім поезії та лекцій досвідчених прозаїків). Якась жіночка, що сидить за десять метрів від нього, жаліється подрузі: «Що за невихованість, мені заважають – я прийшла сюди музику слухати, а не смоли нюхати!» Навколо все одно чиркають запальнички.
Бичок падає на підлогу.
Прекрасна чорна сукня з відкритою спиною, туго зібране волосся, величезні очі – Христина Халімонова пускає вібрацію своєю появою. Звук затвору. Перші знімки. Звук під’єднання колонок. Перші акорди.
Поки налаштовують аудіосистему, вирівнюють гучність голосу й акомпанементу, люди продовжують снувати туди-сюди. Одним треба більше бачити, іншим – чути. Небо затягується суцільною темрявою. У вікні будинку сидять двоє. На другому поверсі хороша акустика, ніхто не скаже, що дим заважає і кучерява дівчинка не буде затуляти емоції на обличчі співачки. Вони активно жестикулюють, сміються, у перервах вивчають деталі вечора: під стіною стоять поети, які нещодавно були в центрі уваги, а сьогодні відрізняються від інших слухачів хіба що більшою депресивністю. Пописані маркером руки, ультрамаринові синці під очима, хаотична міміка й вино – насправді музика вже лунає. Просто в порухах.
От: посмішка, пальці, акорд, голос. Крізь гілки продирається «Повітря розтерте людьми, ніч у годину пік...» – розриває на частини щирістю. Вібрації відлунюються на шкірі мурашками. Вітер розносить мелодію площею. Людей більшає. Окремі склади «рііі» «дееейі» «їііііиім» бринять на барабанних перетинках. Такі собі краплі дощу посіяні зливою голосу. Проникають у всі шпарини – вікна відкриваються ширше – заводять у глибину вечора. Замість зір ноти.
Один із поетів біля мене: «Її звучання хвилею сюди заносить натовп. Магія, чиста магія». Христина і далі підживлює синтезатор, він уже гудить і гримить. Пальці блискавично літають по клавішах.
Люди дістали парасольки.
Із неба впав дощ.