Володимир Мельник: Я б із задоволенням прожив своє життя ще раз

Або уроки веслування для реалізації особистості

У вас вдосталь вільного часу? Не марнуйте його даремно, сидячи в Інтернеті. У світі є стільки всього цікавого. Знайдіть собі хобі для тіла і для душі. Хто знає, можливо, це заняття стане вашою професією, від якої ви будете отримувати задоволення. Або ж воно підготує вас до свідомого життя, як це сталося із нашими співбесідниками: журналістом Валерієм Макаренком та лікарем-офтальмологом Володимиром Мельником – які колись спробували себе у веслуванні.


- Як ви почали займатися веслуванням?
- Ми часто гуляли із татом на Трухановому острові. Там я вперше і познайомився з Ковганом. Мій батько лікар, працює у медичному університеті. Всеслав Опанасович сказав йому: «Хай твій хлопець приходить до нас на веслування». Ну я раз прийшов, другий, і так ці походеньки перетворилися на заняття спортом.

- Що дали вам заняття веслуванням?
- Це була справжня життєва школа. Ми були дітьми, при чому різного, але всі працювали на результат. В основному найкраще запам’яталися збори. Звичайні тренування були занадто буденними.

- Розкажіть про ці збори.
- Збори у нас проходили в Полтаві або в Полтавській області на річці Ворскла. Всеслав Опанасович, із точки зору виховного процесу, мабуть, просто унікальна людина. Він підходив до виховання із ентузіазмом, із любов’ю, виховував нас зовсім нетиповим чином. Ми постійно брали участь у різноманітних трудових десантах: їздили на збори врожаю у колгоспи, допомагали туристичній базі, на території якої жили. Для дітей у певній мірі це мало негативне підґрунтя, адже треба було працювати. Але з іншого боку це нас дисциплінувало, змушувало відчути відповідальність і за себе, і за тих, хто поруч із нами.

- А як щодо тренувань у клубі?
- У клубі ж я тренувався повсякденно. Не пропускав жодного заняття, поки вчився у школі. Дійшов навіть до кандидата у майстри спорту. Але потім вступив у медичний університет, і вимушений був розпрощатися із щоденними навантаженнями – не встигав. Лише на вихідних час від часу вдавалося знову взяти весло до рук. Улітку правда ми з друзями збиралися і приходили в затоку. Клуб від нас, як від спортсменів, уже нічого отримати не міг, тому що ми вичерпали свій дитячо-юнацький потенціал. Але Всеслав Опанасович нам ніколи не відмовляв. Ми завжди могли взяти човни і займатися без будь-яких обмежень.

- Маєте якийсь яскравий спогад?
- Так. Із табору. Ми були дітьми віком від 8 – 9 до 15 – 16 років. А дітям постійно хочеться їсти. Хтось привозив із собою консерви, у когось були гроші, на які купували всяку-всячину. Але Всеслав Опанасович пильно слідкував за нашим раціоном. Тому у нас регулярно проводили так званий «шмон» – із сумок та рюкзаків вигрібалися всі наші пожитки. Поживні продукти відразу ж конфісковували і повертали лише по закритті табору. При огляді казали: «От хай ваші батьки відповідають за те, що ви їсте. Ми ж відповідаємо за вас тут і зараз».
Якось до мене приїхав батько і привіз дві банки згущеного молока. І в той же вечір «шмон». Одну банку ми встигли з’їсти. А що робити з іншою? Її ж треба десь заховати. Ну я і заховав… у кросівок. Приходить ввечері Всеслав Опанасович із Костянтином Петровичем Мальованим – у всіх щось знайшли, а у мене нічого.
- Як так? – питає Ковган. – А де згущене молоко?
- Яке згущене молоко? – вдаю я ніби ні про що не знаю.
- Ну тобі ж батько привіз.
Виявилося, що тато радився із Всеславом Опанасовичем, чи можна мені дати те згущене молоко. І тренер дозволив. Ну я м’явся-м’явся. І тоді Ковган каже: «Я не заберу банку. Ти тільки скажи, де вона». Врешті довелося показати. «Перший раз мене дитина отак навколо пальця обводить. Усе обшукав. Знаю, що є, і не можу знайти» – розкотисто сміявся наставник.

- Зараз збираєтеся із друзями?
- Так, збираємося досить часто. Спілкуємося. Звичайно, у кожного своє життя, але навіть той факт, що ми не стаємо осторонь і допомагаємо одне одному, вже свідчить про те, що ми вчилися і тренувалися у здоровій атмосфері, у дружньому колективі під наглядом хороших людей. Наприклад, один наш товариш служив у зоні АТО – виходив із оточення в Дебальцевому. Ми йому і тепловізор купляли, і одяг, і амуніцію.
Багато знайомих звертається до мене із проблемами зору, і я радий їм допомогти.

- А якби ви не стали б займатися веслуванням?
- Не знаю, як би склалося життя – на краще чи на гірше – якби не було веслування, або якби не було Всеслава Опанасовича. Але одне можу сказати напевно: якщо б усе повернулося назад, я б із задоволенням прожив своє життя ще раз, навіть нічого не змінюючи.

Інтерв'ю з Валерієм Макаренко - ВАЛЕРІЙ МАКАРЕНКО: ГОНКУ ВИГРАЄШ НА ФІНІШІ

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Валерій Макаренко: Гонку виграєш на фініші
• Залишки Ілліча
• Незалежний наркоман
• Аліна Куєвда: “Стабільного результату можна досягти, якщо підходити до роботи з гарячим серцем і холодною головою”
• “Медійник – це на всі руки майстер”, - Олена Гончарова, журналістка “Kyiv Post”
• Роман Грищук: Є теми недоречні для гумору. А гумор – доречний завжди
• Вихідні з Валентиною Хамайко
• АНОНС. Всеукраїнський тур. 22.04 на 10:00.
• «Рано чи пізно, але усі книжки неодмінно стануть електронними» — Анатолій Попель
• Глютеновий наркотик