Валерій Макаренко: Гонку виграєш на фініші

Або уроки веслування для реалізації особистості

У вас вдосталь вільного часу? Не марнуйте його даремно, сидячи в Інтернеті. У світі є стільки всього цікавого. Знайдіть собі хобі для тіла і для душі. Хто знає, можливо, це заняття стане вашою професією, від якої ви будете отримувати задоволення. Або ж воно підготує вас до свідомого життя, як це сталося із нашими співбесідниками: журналістом Валерієм Макаренком та лікарем-офтальмологом Володимиром Мельником – які колись спробували себе у веслуванні.

- Як ви почали займатися веслуванням?
- Якось Всеслав Опанасович Ковган, мій майбутній тренер, прийшов у мою школу. Він пропонував школярам займатися веслуванням на каное у своїй спортивній секції. До того я вже завантажив своє дозвілля плаванням, велоспортом, боксом. Але все одно вирішив – сходжу, гляну. Чим чорт не шуткує? Пішов і, як не дивно, лишився.

- У яких змаганнях ви брали участь?
- У будь-яких. Я чемпіон України, неодноразово призер Радянського Союзу та різних міжнародних змагань. Та й у спортшколі нас зібралася досить хороша команда. Маю на увазі, підлітків мого віку. У 1958 році на першості України чемпіонами та призерами стали 8 чоловік із нашого клуба. А що цікавіше – всі з одного класу! Це дуже високий показник. Іншого такого я не знаю.

- А маєте якийсь яскравий спогад із часів, коли ще сиділи у байдарці?
- Звичайно. 1968 рік. Першість України з веслування у селищі Ружицьке Хмельницької області. Збірна Києва на той час в основному складалася із дітлахів Київського Палацу піонерів – а це був по суті клуб Ковгана. Але сталося так, що Всеслава Опанасовича на ці змагання не взяли. Яке ж було моє здивування, коли я йшов дистанцію і раптом почув такий рідний громовий голос, що глушив ревіння трибун: «Макар, давай!». І Макар дав, ставши чемпіоном України.

- Чим допомогли заняття веслуванням? Можливо, виховали якісь якості характеру?
- 90% будь-якого виду спорту – це твій тренер. Чому? Поясню. Коли я почав займатися веслуванням, мені було 13 років. А це якраз час мавпування. Тобто ти намагаєшся копіювати людину, яка для тебе є певним зразком у житті. Всеслав Опанасович таким зразком був. Дужий, як Геркулес, він своїм громовим голосом накривав усю затоку.

- А чого конкретно навчив вас Ковган?
- Гонку виграєш на фініші – золоті слова Всеслава Опанасовича. Адже все геніальне – просте. На фініші відчуваєш у руках слабкість, але ти маєш зібрати в кулак усю волю та останні сили, проявити N-дихання і зробити фінальний ривок. Ця сентенція завжди допомагає мені у скрутну хвилину. Ми пташенята гнізда Ковгана. Він нас виховав, загартував. Дав перепустку в життя. Завдяки йому ми сформувалися як особистості, а також знайшли своє місце у цьому світі.

- Ким же стали ви?
- Я став журналістом. Хоча закінчив Інститут народного господарства і мав спеціальність економіста. Спочатку працював головним редактором «Українських новин». Потім заснував свою власну телекомпанію – першу недержавну. На той час вона мала найсучасніше обладнання. Попрацював і на каналі «Ранок», створенням якого займався.
Крім того мені довелося на собі відчути всю складність роботи спеціального кореспондента при урядовій комісії по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Я був першим акредитованим журналістом, тому й перші зйомки реактора робили ми із оператором Валентином Юрченком, який, на жаль, восени того ж року пішов у кращий світ.
За час ліквідації наслідків аварії я втратив ще чотирьох операторів. Ми працювали постійно. На плівці задокументовані усі періоди загострення ситуації. Пізніше я їх використав для створення фільмів про Чорнобиль.

- Чим займаєтеся зараз?
- Зараз я – голова виконкому міжнародної організації «Союз Чорнобиля». До неї входять 132 країни. Наше завдання – встановити світовий суспільний контроль людства над науково-технічною революцією для того, щоб ми врешті не знищили самі себе. Досвід Чорнобиля, так само як і досвід Фукусіми, показує, що люди, на жаль, не вчаться на своїх помилках.

- Всеслав Опанасович казав, що ви дуже допомогли його спортшколі «Мала флотилія», коли та тільки ставала на ноги.
- «Мала флотилія» – це моя ініціатива. У 90-ті роки минулого століття у країні була доволі складна економічна ситуація. Наш клуб – Палац піонерів – де ми власне і виростали, втратив фінансування. Не було грошей навіть, щоб утримувати тренерів. Тоді я усіх забрав до себе у телекомпанію. Вони отримували зарплату та були оформлені як охоронці.
Якось увечері мені подзвонив Всеслав Опанасович. Упродовж довгої розмови ми врешті вирішили відмовитися від державного фінансування і створити свій приватний клуб. Він мав існувати на дотаціях спонсорів – своїх вихованців.
Так і сталося. Перші внески зробили я та мій напарник по каное-двійці Сергій Білий. На той час він був президентом найбільшого банка, який називався «Перкомбанк» (нині Родовід-банк). Саме він був основним «донором» нашої організації. Ми купляли форму, байдарки по 200 $. А на той час це шалені гроші. Сім’я могла місяць жити на 50 $. Допомагали й інші, з ким ми дружили та дружимо до сих пір. Допоки ми живі, клуб має існувати!

Інтерв'ю з Володимиром Мельник - ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИК: Я Б ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ ПРОЖИВ СВОЄ ЖИТТЯ ЩЕ РАЗ

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Залишки Ілліча
• Незалежний наркоман
• Аліна Куєвда: “Стабільного результату можна досягти, якщо підходити до роботи з гарячим серцем і холодною головою”
• “Медійник – це на всі руки майстер”, - Олена Гончарова, журналістка “Kyiv Post”
• Роман Грищук: Є теми недоречні для гумору. А гумор – доречний завжди
• Вихідні з Валентиною Хамайко
• АНОНС. Всеукраїнський тур. 22.04 на 10:00.
• «Рано чи пізно, але усі книжки неодмінно стануть електронними» — Анатолій Попель
• Глютеновий наркотик
• Як монетизувати дитячу мрію