Бесіди з богемою про богему. Інтерв'ю.

4753, 2 курс.

Рубрика: МасКульт

Олена Чиченіна про культурну журналістику

Мистецький оглядач радіостанції “Голос столиці”розповіла про власний вибір професії та до чого має підготувати себе кожен, хто в майбутньому мріє стати її колегою

Олена Чиченіна працює арт-оглядачем на “Голосі столиці” вже три з половиною роки. Брала інтерв'ю в таких відомих культурних діячів як Євгеній Євтушенко, Мирослав Слабошпицький, Андрій Халпахчі, Денис Матвієнко, Кирило Карабиць та Ірина Данилевська.

-Почнемо із загального питання: чому культурна журналістика? Якщо навіть зараз до цього напряму ставляться скептично, то не уявляю, що було п'ять років тому. Чому ти все-таки наважилася говорити про культуру?

-У мене особливого вибору і не було. Я з класу сьомого хотіла бути музичним журналістом, писала в місцеву газету і практикувалася на радіо. Під час навчання в університеті писала про музику у різні молодіжні видання і перша офіційна робота теж передбачала винятково роботу з культурою, вже у більш широкому значенні. Це було на Запорізькому державному радіо і тоді мені здавалося, що лиш такі мовники можуть дати можливість робити те, що я хочу. Вони існують на дотації, рейтинги їх не хвилюють, тому не було такого аргументу, мовляв, це ніхто не буде слухати і це нікому не цікаво. Коли я переїхала до Києва, то мені просто щастило натрапляти на такі місця, де моя тема була потрібна. З іншого боку – це знову питання відсутності вибору. Нічим іншим я би не займалася.

-Якою ти бачиш мистецьку журналістику зараз і якою у майбутньому?

-Зараз я бачу переважно немасову культурну журналістику, вона надто замкнена і не хоче виходити за межі вузької аудиторії. Це велика проблема, як на мене. Приміром, кіно. Українці продовжують говорити, що його немає, втім, це абсолютно не відповідає дійсності. Але хто говорить про це безумовне зрушення кінопроцесу? Переважно спеціалізовані видання, які читає якась невелика кількість людей. А якщо взяти загальнонаціональні канали, які дійсно мають вплив, то вони мовчать. Наприклад, про те, що європейські кіноакадеміки назвали «Плем’я» кращим режисерським дебютом, у випусках новин майже не йшлося. Між тим, це історична подія, без перебільшення.

Якщо ж матеріали про культуру і з’являються на телебаченні, то вони досить поверхневі. Журналісти часто і самі ставляться до цієї теми несерйозно. Ну, що там писати? Подивитись фільм, переказати сюжет, запитати щось там у режисера. А те, що українська кіноіндустрія – це фантастична тема для глибоких аналітичних матеріалів, майже нікого не обходить. Бо щоб їх написати, потрібно передивитися практично усі стрічки, вивчити їхні бюджети, знати за якими схемами держава фінансує кіно, в якому стані знаходиться інститут продюсерства, дистрибуції, прокату і так далі. Те ж саме з музикою, візуальним мистецтвом, театрами, музеями і усім іншим.

-Чи можлива об'єктивна культурна журналістика?

-Як і будь-яка журналістика – ні, звісно. Завжди є власник ЗМІ, для журналіста він – ворог, я так вважаю. Проти нього треба боротися, але це навряд вдасться на усі сто. Ну і, звісно, є суб’єктивність самого автора. Вона позначається як мінімум на виборі тем. Але для журналіста, культурного чи не культурного, об’єктивність, ясна річ, є однією з базових цінностей і до неї потрібно максимально наближатися.

-Як твої колеги на “Голосі столиці” ставляться до проблеми культурної журналістики?

-А у нас немає з цим проблем. Я там працюю арт-оглядачем із самого початку, у мене, вважаю, багато ефірного часу і є можливість говорити про те, що вважаю необхідним. Щоправда, колеги починають критикувати, коли починаю розповідати вже про якісь надто вузькі теми, які справді цікаві лише кільком людям.

-У цьому році Гогольфест влаштовував школу арт-журналістики, куратором якої ти була. Як взагалі виникла ця ідея і як Влад Троїцький вийшов на тебе?

-До мене подзвонила Даша Кольцова, куратор візуальної програми на Гогольфесті. Вона сказала, що Влад Троїцький має таку ідею і шукає людей, які могли б це влаштувати. Вона порадила мене і мою колегу Катерину Городничу, ми погодилися і почали працювати. Загалом, я думаю, що ідея такої школи була у повітрі, просто керманич Гогольфесту її озвучив і дав можливість перетворити у щось реальне.

-Які вимоги до сучасного мистецького журналіста? Більшість вважає, що це досить богемне і безтурботне заняття. Чи правда це так?

-Частково так. Мені часто колеги заздрять, що я пишу не про якесь занудство, а про цікаві речі, ходжу в театр, кіно, слухаю багато музики. Хоча, я знаю людей, які фанатично цікавляться економікою і мають її за хоббі. Була знайома, яка читала підручники з математики перед сном, наче художню літературу. Головне – займатися тим, від чого тебе не хилить у сон. Але можу і про інший бік медалі розповісти. Є багато стрічок, які мені страшенно не подобаються, але їх треба подивитися. Тоді я справді мучуся, бо побачене ще і потрібно якось аналізувати. Витрачаєш багато грошей на книжки, бо треба бути у курсі українського літпроцесу і, бажано, світового.

Мистецький журналіст має щороку обовязково читати книги нобелівських і букерівських лауреатів. Якщо мова йде про внутнішній ринок, то це книги-номінанти і переможці премії «Книга року». Якщо журналіст пише про текст, який переміг, він мусить його перед цим прочитати. Можу розповісти яскраву історію про трансляцію цьогорічного Оскара. Над нею потішалися майже усі українські кінокритики. Було це на каналі «Україна». Великі рекламні паузи треба було чимось забивати і у студію посадили ведучих розважальних програм. Вони городили казна-що, наприклад: «Різ Візерспун їсть вату, аби схуднути перед церемонією». Для них було дивовижою, що серед номінантів була Опра Вінфрі, мовляв, вона ще і в кіно грає. Між тим, усого два роки тому вона отримала безліч дифірамбів за свою роль у стрічці «Дворецький». Ведучі, вочевидь, цього не знали, тому могли говорити максимум про сукні на червоній доріжці.

-У чому зараз полягає проблема створити одне знакове медіа, яке буде якщо не цікавим, то принаймні відомим серед усіх прошарків суспільства? Так, є cultprostir, є Korydor, є агенство PRO, є Platfor.ma. Але немає, скажімо “Афіші” або дійсно впливового каналу “Культура”. Це проблема грошей чи менталітету?

-З каналом «Культура» - це проблема грошей, тамтешніх працівників та загалом системи державних ЗМІ. А проблемою приватних культурних медіа я вважаю їхню снобістську позицію. Не усі, звісно, але багато журналістів вважають нижчим своєї гідності писати для широкої аудиторії. Це, нібито, не так глибоко і не так інтелектуально вийде. Я вважаю, що це помилка. Нам потрібен продукт розумний, але водночас цікавий для людей, які поза мистецькою тусовкою. Його, до речі, зробити значно важче, ніж написати якісь складні тексти. Для мене у цьому завжди був прикладом Леонід Парфьонов та його проекти.

-Чи є зараз у культурній журналістиці авторитети? Хто більше чи менше дотримується відомих журналістських постулатів про об'єктивність і оперативність, але при цьому не стає занудним?

-Авторитетів немає, це точно. Для цього потрібно бути знаним і оціненим багатьма українцями, а не маленькою частиною. У нас поки немає таких журналістів. А щодо об’єктивності, то тут проблема таки є. Часто колеги не пишуть негативної критики на твори наших митців. Це пояснюється або дружбою або просто відсутністю такої традиції – говорити щось неприємне, навіть коли це заслужено та обґрунтовано.

-Якщо говорити конкретно про радіо, які твої прогнози: коли культура буде цікаво висвітлена на радіо і коли це привертатиме увагу слухачів?

-Тоді, коли зявиться покоління журналістів, які зможуть це зробити. Висвітлювати мистецькі події водночас цікаво, глибоко та серйозно. Ну і у нас не так багато розмовних радіостанцій. В основному вони крутять музику, а усі програми переважно розважальні. Ще, нам протрібна значно якісніша освіта. До того ж, я досить скептично ставлюся до факультетів журналістики – для нашої професії стільки років вчитися - абсурдно. Мені видається ефективнішою модель, коли отримуєш диплом економіста, медика, психолога, філоголога, а потім – йдеш у школу журналістики. І стаєш економічним журналістом, медичним чи літературним. Або культурним. Але наші виші навряд можуть таких випускати, бо для цього треба грунтовні курси кіно, мистецтва, літератури, музики, історії і так далі.