Кого вважати достойним?

«Це ж твій перший похід на вибори. За кого голосуватимеш?» - це, нині дуже часто адресоване мені запитання рівноцінне набридливому «То що, коли вже кавалера знайдеш?». Навіть із відповіддю не доводиться морочитися. «Коли зрозумію, хто достойний», - упевнено відповідаю я на обидва запити.
Відклавши романтичні справи в далекий ящик, намагаюся проаналізувати, хто ж насправді в Україні є гідним політиком. Беру до рук працю Макса Вебера «Політика як покликання й професія», дещо жахаюся від актуальності, пророчості й трохи від обсягу та подачі, але таки дочитую до кінця. Ну все, тепер готова аналізувати.

Політика «робиться» головою, а не якимись іншими частинами тіла й душі

«Та мені все одно, якої довжини її ноги: головне ж у людині – душа», - запевнить юнак друга, вдавшись до самообману. І якщо любовні справи потерплять таку лукавість, то політичні – точно ні. Безперечно, душа людини є надзвичайно важливою, та, поки вона ховається за високою трибуною й затонованими вікнами новенького Мерседеса, ви повинні орієнтуватися лише на розум. Холодний раціоналізм, виваженість, логічність і детальна продуманість кожного вчинка, загальний інтелектуальний рівень, уміння правильно розставляти пріоритети, відповідність обіцяного виконаному – усе це, і навіть трохи більше, куди важливіше для хорошого політика, ніж добра душа, що покличе його одного морозного дня погодувати песика на вулиці, засвітившись опісля на кількох телеканалах із підписом «Містер Велике серце».

Нині диктатура ґрунтується на використанні емоційності мас

Як політик повинен розраховувати на здоровий глузд і раціоналізм, так і виборці, беручи участь у вирішенні долі своєї держави на найближчі п’ять років, мають забувати про відкритість сердець і надавати пріоритет відкритості ясної свідомості. Важко заперечити, що емоційний світ людини дещо слабкий і нестійкий перед професійним тиском на нього. І якщо українці вже добре вакциновані від неприхованого навішування на їхні вуха макарончиків статечними дядечками в дорогих костюмах, то майстерно замаскований вплив на масову підсвідомість здатен вловити не кожен.
Щастить нашим політикам: мають стільки можливостей надавити на емоційність українців. І збройне протистояння на Сході їм на руку, і низький рівень життя населення, і нещасні пенсіонери, і діти-сироти, і безхатьки. Головне – уміти правильно все подати: кричуще гасло, фото старенької бабці з простягненою для милостині рукою, відео про дітей, що мерзнуть у холодних будинках через високі ціни на опалення, а на додачу фраза на кшталт: «Досить це терпіти. Настав час змін». І вірите політику чи ні, а не погодитися з ним не можете. А якщо ще й сльозу пустили пів час перегляду, то будьте певні, що агітатори зі своєю місією впоралися, і добряче подумайте, для чого вас змусили заплакати.

Можливого не можна було б досягнути, якби у світі знову й знову не тягнулися до неможливого

У метро й набитому вщент тролейбусі, у магазині й супермаркеті, просто посеред вулиці й у міському сквері – майже всюди можна почути слова «великих футурологів і політологів» на кшталт: «Та ми вже настільки погрузли в безодню, що вибратися з неї не зможемо ніколи». Найцікавіше, що така, вирвана з контексту фраза не потребує пояснення: зрозуміло ж, що ідеться про реалії України. Думаю, що самопроголошені політичні експерти можуть бути легко виправдані за песимізм національного рівня, оскільки вже досить давно рух нашої держави тримає один напрямок. На жаль, не висхідний.
І саме в момент масового песимізму, розчарування й зневіри головне завдання гідного політика – тягнутися до нібито неможливого. Чому нібито? Бо насправді все можливо– питання лише у масштабі бажання й розмірі поставленої мети. І ООС зупинити реально, і корупцію мінімалізувати реально, і економіку підняти, і промисловість відродити, і відтік інтелектуальної еліти закордон пригальмувати. А народ повинен проконтролювати, аби це «тягнутися» було не публічною показухою, а реальною дією.
Насамкінець, нагадаю слова Макса Вебера: «Лише той, хто всупереч усьому здатен сказати: «і все-таки!», - лише той має «професійне призвання» до політики». То що, українці, гайда на пошуки достойних?

Схожі новини



• Олександр Чорний: «Українським композиторам присутній бунтарський дух та ходіння «по лезу»
• «Завжди хотіла пов’язати свою діяльність із словом»
• «Давай виключим світло і будем мовчати»
• The Washington Post – карати (,) не можна (,) помилувати
• Чим живе сучасний Донецьк? Репортаж.
• Кіно та вибори. Повернення.
• КОЛИ МОРОК ОПУСТИВСЯ НА ФРАНЦІЮ
• Пам’ять на трагедії
• "СвітОгляд" №2 (48 фотосторінки)
• «це мелодраматична маячня! і я в це (не) вірю»