Авторизація на сайті

мапа сайту

Кафедра периодической прессы - институт журналистики

Головна / Новини / Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»

Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»

Юлія Андряник, 2 курс.

Він був серед числа народних депутатів, він обіймав посаду радника Президента України, він працював із головою Комітету з питань правової політики, він викладав у Києво-Могилянській академії. Із-під його авторства вийшло близько сорока законопроектів, згодом розглянутих Верховною Радою України. Він заснував і продовжує очолювати правління Центру політико-правових реформ. Він сьогодні поділився досвідом керівництва аналітичною організацією, зізнався, як писали законопроекти в далекому 1996, дав оцінку боротьбі проти корупції та прокоментував можливий вступ України в ЄС і НАТО. Він – Ігор Борисович Коліушко.

- Як виникла ідея створення Центру політико-правових реформ?
- У 1996 році я був народним депутатом, секретарем Комітету з питань правової політики у Верховній Раді. Власне, у цьому ж 1996 була прийнята Конституція. За рік до цього я очолив робочу групу для підготовки концепції адміністративної реформи. Так, працюючи над концепцією та Конституцією, бачив, що є величезне неоране поле дискусій про адміністративне право та законодавство. Я розумів, що не всі напрацювання, які черпаємо з радянських підручників, відповідають традиціям демократичних країн, не так хочеться будувати нову українську державу. І тоді народилася ідея про створення майданчику для методичної співпраці політиків і науковців. Багато законопроектів не приймали, бо науковці називали нас недовченими юристами, говорили: «Та ні, це не правильно. Почитайте підручник: ви погано вивчили адміністративне право». Вибачте, але я не хочу базувати нове законодавство демократичної держави на радянському недемократичному адміністративному праві. Тому була конче необхідна систематична співпраця з науковцями. Це основний мотив. Другий полягав у тому, що на той час в Україні та за кордоном уже активно діяли подібні аналітичні центри. От я й прийняв рішення про реєстрацію нової організації. У 2002 році, коли вже перестав бути політиком, точно знав, що маю місце, де буду ефективно продовжувати ту саму роботу, часто навіть із більшою результативністю.

- Наскільки успішно сьогодні організація виконує завдання, поставлені ще в далекому 1996 році?
- Якщо цьогоріч разом із Міністерством юстиції зможемо добитися ухвалення Закону про адміністративну процедуру, то це означатиме, що ми виконали весь стратегічний план, про який мріяли. У списку було створення адміністративних судів – давно створили, забезпечення прозорості в усіх сферах влади – забезпечили, реформування кримінального процесу, прокуратури, міліції – реформували. Цей закон – останній, і є великі шанси на його прийняття: і ЄС вже вимагає, і Міжнародний валютний фонд.

- Експерти ЦППР роблять щотижневий політичний аналіз подій, висуваючи власні пропозиції щодо окремих питань і не завжди погоджуючись із рішеннями Президента чи уряду. Як на це реагує влада?
- На нашу критику влада реагує по-різному. Основний критерій, від чого ця реакція залежить, – культура людей. Є ті, які розуміють, що ми як аналітичний центр є незалежними, неупередженими, маємо власні погляди та рекомендації. Відповідно, або хвалимо, або критикуємо. Багато хто абсолютно нормально сприймає критику – ми контактуємо, роками ведемо дискусії, залишаючись у добрих стосунках. А коли в людей бракує культури, розуміння розподілу ролей у суспільстві, вони починають ображатися, шукають у нас упередження. На жаль, такі приклади теж є. Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається.

- Неодноразово експерти ЦППР у рекомендаціях наголошували на важливості обговорення державних проектів і рішень із широким колом громадськості. Чому це так важливо? І як забезпечити зв’язок між народом і владою?
- Це фундаментальне питання. Коли ми починали функціонувати в 90-их як незалежна держава, у багатьох сферах було чисте поле, навіть законодавства не існувало ніякого. Стало принципово важливо швидко щось «постворювати»: набір органів влади, базові закони. На ретельне опрацювання й дискусії часу не було – склали приблизний список із п’ятдесяти законів, за якими Конституція запрацює, кожен узяв окрему тему на опрацювання й написав законопроект. Часто після розгляду його відразу ж ухвалювали. Але цей етап умовно завершився до 2004 року. І, коли більшість законів була прийнята, основа законодавства закладена, ситуація принципово змінилася: якщо в когось виникало бажання до нововведень, це вже не обмежувалося «приймімо хоч щось», бо скрізь це «щось» було. Почався етап обґрунтувань, дискусій, що впиралося у вигідність для одних і невигідність для інших. Друга ситуація: щоб закони виконувалися, вони повинні бути зрозумілими. Сукупність цих аргументів закономірно привела до того, що в демократичному світі апріорі існує аналіз політики. Політика – це розвиток, це те, що ми хочемо змінити. Щоб вона була результативною, а рішення правильними, щоб їх виконували й не відміняли за першої нагоди, щоб під час чергових виборів уникнути фрази: «Скасуймо все, що «папєрєднікі» наприймали», усі політичні рішення потрібно готувати за певною технологією.

- І що це за технологія?
- Уже згаданий аналіз політики. Вона полягає в тому, що спочатку треба ідентифікувати проблему й пояснити всім, що це дійсно проблема. Доки велика кількість людей не знає про неї, шанси на вирішення мізерні. Погано живемо – значить, є якісь проблеми. Погано жити – це не проблема. Вона потребує ідентифікації. Потім усе потрібно обговорити в максимально широких колах, насамперед стейкхолдерів. Наступний етап– пошук варіантів вирішення. Ми завжди вивчаємо зарубіжний досвід, який щодо глобальних проблем виливається у товсті книжки, видані ЦППР. Наприклад, коли ми зрозуміли, що прокуратура – це проблема, написали збірник перекладів законів про прокуратуру різних європейських країн. Коли взялися за поліцію, написали книжку «Міжнародні стандарти й зарубіжне законодавство щодо статусу поліції». І таких видань у нас близько десяти.
Повернімося до питання громадськості. Технологія аналітичних центрів полягає в тому, що нам доводиться завжди працювати в трикутнику між владою, наукою та громадськістю. Усе, що роблять аналітичні центри, мала б вирішувати наука, але в наших академічних інститутів дуже складний цикл планування: спочатку подають звернення, просять фінансування (на це зазвичай іде два роки), а вже потім починають думати, що ж будуть робити. А життя не стоїть на місці – усе давно вирішили й пішли далі. Наука більш стратегічно орієнтована, не здатна працювати оперативно на потреби практиків, тому аналітичні центри зв’язують усе в одне ціле, беручи актуальні потреби влади, обґрунтовані науковою методологією, і пояснюючи їх громадськості. А також у зворотному напрямку: доносять проблеми громадськості до влади, шукаючи пояснення в наукових рекомендацій.

- Постійно проводячи моніторинг діяльності органів влади на предмет дотримання Конституції, законів України та зобов’язань щодо євроінтеграції, кого можете назвати найчастішим порушником? Яке покарання несуть винні?
- Моніторимо суди – порушниками виявляються судді, моніторимо орган виконавчої влади – порушниками виступають міністри та члени Кабміну. Ми пишемо про це в статтях, бо до покарання притягнути не можемо. Та й узагалі, підготувати неякісний законопроект – це ще не злочин. Не треба відразу натягувати на руки кайданки й кидати у в’язницю.

- Поділіться Вашою позицією щодо відсутності в Україні Антикорупційної стратегії на 2018-2020 роки.
- Це відвертий приклад недопрацювання влади. Якщо вирішили, що має бути стратегія, то ухваліть її. Бо то є невиконання закону, свідчення непослідовності політики. Хоча на практиці треба не сидіти й чекати прийняття стратегії, а вже починати боротися проти корупції, тому що прояви її очевидні.

- Коли, на вашу думку, Україна здійснить повноцінну інтеграцію у Європу? Чому це так важливо?
- По-перше, Україна знаходиться в такій геополітичній та історичній ситуаціях, коли єдиною альтернативою європейської інтеграції є втрата незалежності й повернення під владу Московії. Є така віковічна імперська ідея, що домінує не лише в голові Путіна, а й у свідомості 80% населення Росії. І це воно втричі більше від нашого, воно в кілька разів потужніше. Отже, тільки коаліція з протилежним табором, у даному випадку з ЄС, може бути більш-менш гарантією того, що ми через десять, двадцять чи п’ятдесят років не втратимо незалежність, не будемо в черговий раз поглинуті Російською імперією.
По-друге, часто можна почути: «Та ЄС нас не хоче». Це нісенітниця, бо треба розуміти баланс інтересів. Громадяни європейських країн у силу подій останніх двадцять років втомилися від розширення ЄС, яке проходило дуже швидкими темпами. Вони пам’ятають, як було добре в клубі розвинених і багатих держав. Прийняли менш розвинені, бідніші країни – довелося з ними ділитися. Політики в цей час прекрасно розуміють, що розширення ЄС – стратегічно в інтересах союзу, але їм сьогодні не вигідно про це говорити, бо згодом іти на вибори, конкурувати за голоси народу. Тому вони лише неголосно говорять про те, що Україна має стати членом ЄС. Ось цю ситуацію треба розуміти. Із іншого боку, для нас немає ніяких перешкод. Як тільки Україна виконає всі стандарти, досягне відповідного рівня, питання може стати в практичну площину. Як швидко це відбудеться, я не знаю. Усе насамперед залежить від українців. Ми повинні виконати свою домашню роботу, а потім, можливо, доведеться й зачекати. Зрештою, хто забороняв Україні ще тоді виконати умови й вступити в ЄС разом із Болгарією та Румунією?

- А як щодо вступу в НАТО?
- Із НАТО ситуація подібна. Із одного боку, є більш відкрита позиція самої організації, є ухвалене на Бухарестському саміті рішення, але гірша позиція українських громадян. Якщо інтеграцію в ЄС підтримує близько 60% населення, то вступ у НАТО – трохи більше ніж 40%. Величезним є відсоток тих, хто досі не визначився.
Скажу, що вступ у НАТО – найкраща гарантія нашої безпеки. Бачимо ж, що Будапештський меморандум виявився фількиною грамотою, договори з Росією про мир, дружбу й визнання кордонів – узагалі, як сказав Бісмарк, не варті того паперу, на якому написані.