Правила вибору. Репортаж.

7082, 3 курс.

Репортаж з місцевих виборів

По дорозі до дільниці я зустрів три непошкоджених плакати «Свободи» та два від «Національної демократичної партії України». І якщо перші просто висіли надто високо для «неозброєних» комунальників, то агітки демократів були свіжими й, очевидно, розклеєними вже після «часу X». Не найприємніше враження перед таким вибором.

Зовнішній вигляд дільниці не надто відрізняється від аналогічного у президентську кампанію та й від свого звичного стану загалом. Місцеве профтехучилище наче місце паломництва для жителів мікрорайону – вони сходяться сюди під час великих подій й ігнорують його увесь інший час. То тут то там про щось важливе говорить лише аномально велика кількість української символіки та надто вже прибрана територія навколо – навіть опалого листя майже немає. Як і людей ззовні. Проте їх дуже багато всередині.

25 жовтня – очікуване святе для місцевих «віруючих». От тільки мотивація перед виборами у них різна. Як виявилося, це можна вписати в три рівні зневіри. Люди першого типу настільки розчаровані в усіх кандидатах, що мусили прийти, аби обрати найкращого з гірших та виконати свій обов’язок перед батьківщиною. Люди другого типу розчаровані в кандидатах ще більше, тому голосуватимуть за Кличка, аби не ризикувати тим, що мають. Люди ж третього типу розчаровані в усьому настільки, що не йдуть не вибори взагалі. Проте на дільниці переважають зовсім не виборці, найбільше тут спостерігачів.

Ціла маленька армія із дюжини «патріотичних» громадян пильно стежить за всім, що відбувається, й, здається, отримує садистське задоволення, забороняючи допомагати літнім людям та фотографуватися на дільниці. «Приходив кандидат від «Свободи» і сказав, що фотографуватися не можна!», - криком пояснює місцева активістка якійсь парочці. «Але ж не можна фотографувати лише бюлетень, так його у мене вже немає», - відповідає їй хлопець, щиро здивований агресивності бабусі. «Ось дивіться, тут сказано….», - підбігає ще один спостерігач, років 40. «Так, так, не можна, нам тут скарги не потрібні, а то в «Свободі» сказали, що будуть жалітися на фото», - хором підтримує своїх лідерів ватага. Не до кінця зрозуміло, хто ж головний на дільниці: спостерігачі, партія «Свобода» чи Закон України.

Від битви за фото відволікає інша баталія. Якийсь дідусь не може прочитати шрифт на бюлетенях і просить допомогти знайти йому «Батьківщину» на папірці. Після цієї фрази член комісії блідніє на очах і, здається, зараз впаде в повноцінну паніку. «Ні, ні, ви що! Я не можу! Мене ж за таке! Щоб я вам пальцем тикала, за кого голосувати? Та мене ж…!», - ледь не молить жіночка років 50-и. «Та не тикайте нічого, просто скажіть, де вона тут. Я ж це годину читатиму», - не розуміє всю глибину «трагедії» дідусь. «Ну так ви йдіть і читайте, он кабінка», - страх тітки потрохи перетворюється на роздратування.

До продуктивної взаємодії це не заохочує. Як й облаштування дільниці. Дві урни, півдесятка кабінок, комісія за столами та повністю зайнята сидячими спостерігачами ближня стіна. Все інше – нудне приміщення, повністю позбавлене індивідуальності. Програм кандидатів як під час виборів президента тут немає, немає також атмосфери напруженості й неймовірної важливості. У повітрі витає страх перед скаргами, вигуки невдоволених відвідувачів та взаємне роздратування. Здається, що до другої години дня всі вже так втомилися від монотонного процесу, що будь-який збій чи помилка виборця - це загроза роботі дільниці, як мінімум.

На щастя, за столом для жителів гуртожитку працює двоє молодих, немов привитих від місцевої зарази хлопців, що діють спокійно та швидко. Ім’я, паспорт, підпис, підпис, бюлетень, кабінка, галочка, ще одна, готово. Найкращі з найгірших отримали на один голос більше, можливі маніпулятори на один голос менше.

«Добре, але ж тут чітко написано – «бюлетені», у мене їх немає». «Так, мужчино, це вам що фотосалон, це виборча дільниця, голосуйте і йдіть!» - не вщухає спір, що, здається, перейшов у площину принциповості. Тим часом дідусь нарешті розчаровується у членах комісії й вирушає до кабінки, аби читати дрібний текст у темному приміщенні. Нові виборці здивовано оглядають натовп спостерігачів.

Дільниця живе своїх формалізованим життям, де забобони, чутки та закон мають один рівень акредитації. Члени комісії превентивно роздратовані своєю цільовою аудиторією, спостерігачі вважають себе останнім оплотом демократії, виборці намагаються пройти цю смугу перешкод, аби за 20 днів ще раз повторити паломництво.

Обличчя з недоторканного плакату «Свободи» проводжає нас з дільниці, загрожуючи написати скаргу на допомогу дідусеві. Листя потрохи завалює місцеві газони. Вибори – чудовий індикатор змін у суспільстві й, відвідуючи профтехучилище наступного разу, хочеться побачити на показове слідування правилам, поки вони вигідні, а країну, що працює на своїх громадян.