Наталія Шульга: «Ідеальний політик — це людина, яка спить спокійно»

Депутат Київської міської ради, секретар Постійної комісії з питань освіти, науки, молоді та спорту, заступник директора Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка та вчена Наталія Шульга розказала, що її привело у політику, з якими проблемами стикаються законотворці та яких змін потребує освіта в Україні.


— Що вас захоплювало, коли вам було 10 років? Чим ви тоді мріяли займатися?
— Мріяла бути видатною піаністкою, переможницею міжнародних конкурсів. В музичну школу я була прийнята в п’ять років. Це була моя вимога, яку я поставила батькам в чотири з половиною. Я перестала їсти і розмовляти з ними, поки мені не куплять інструмент.
Після музичної я закінчила ще й художню школу.

— Чому пізніше ви вирішили кинути музику?
— Я дійшла до конкурсу на рівні країни (тоді СРСР) і не увійшла в десятку. Поспілкувавшись з тими, хто в тій десятці опинився, я зрозуміла, що мені треба ще дуже багато років приділити цьому. Я вже тоді зрозуміла, що навряд зможу цим займатися.
Тим більше, що мала й інші захоплення: спорт, наука. Тож вирішила, що мене все ж таки цікавить академічний профіль. По професії я вчена.

— Чому ви вирішили присвятити себе не тільки науці, але й громадській роботі?
— Тому що ситуація, яка склалася у галузі освіти і науки в Україні мене не задовольняла. Я повернулася в 2005 році з Америки, де я тринадцять років працювала професором в університеті Рочестера, для того, щоб допомогти. Це був заклик президента Ющенка. Він просив дати два роки життя, допомогти йому з реформами. У мене це забрало тринадцять років. На сьогоднішній день я є співавтором і основним лобістом трьох законів України: Закону України «Про вищу освіту», Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» та Закону України «Про освіту».

— Чому ви вважаєте, що саме в освіту, молодь треба вкладати свої сили?
— Тому що це майбутнє, яке вирішується сьогодні. І ми не матимемо його, якщо не вкладатимемо в ці галузі. І це не моє відкриття, так було завжди. Зміни в суспільстві відбуваюся лише через інструментарії освіти. Іншого шляху немає.

— Який був найцікавіший проект? Чим ви пишаєтеся найбільше?
— Я вже говорила про закони. Ви тільки уявіть: написати закон, зібрати всіх учасників, половина з яких проти будь-яких змін, знайти певний консенсус, щоб новий закон мав право бути прийнятим у парламенті.
Далі треба його пролобіювати, добре все для всіх розтлумачити, все-таки його прийняти, а потім ще й реалізувати. Бо прийняття закону це одна річ, бо це документ, який може лежати собі і ніяким чином ні на що не впливати до тих пір, поки не почнеться процес втілення його в життя.
Знайдіть людей, які є авторами та адвокатами трьох законів в будь-якій іншій галузі, і запитайте у них, чи це є досягненням? Безумовно це досягнення. Але найголовніше досягнення — це коли збирається група людей, яким наданий мандат на прийняття рішення і коли вони синхронно його приймають.
Наприклад, зараз початок нової української школи. Вперше в історії України закон був не тільки прийнятий, але й профінансований.
Такі рішення є переламними моментами, тому ми дійсно пишаємося цим. І це не тільки моя заслуга, це заслуга всіх, хто був задіяний, а на сьогоднішній день це вже сотні людей.
На рівні Києва я є співавтором програми, яка закінчується цього року. Там два моїх розділи: інклюзивна освіта та STEM-освіта (акронім STEM вживається для позначення популярного напряму в освіті, що охоплює природничі науки (Science), технології (Technology), технічну творчість (Engineering) та математику (Mathematics)) природничого плану.
Також, дали можливість школам мати інклюзивні класи, де дітки потребують особливих умов. Це і діти з ДЦП, і слабким слухом чи зором.
Чи можна цим всім пишатися? Я думаю, що так.

— Як представити свій проект, як переконати людей, які мають можливість втілити його в життя, що це реальна необхідність для громадськості?
— Якщо ви бачите, що є проблема, яку треба вирішити, то ви її актуалізуєте, і пропонуєте шлях її вирішення, представляючи цю ідею місцевим депутатам, яких обирають і яким довіряють виконання того чи іншого проекту та які уповноважені представляти інтереси громади. Потім його відстоюють у Верховній Раді.
З мого досвіду, жодна освітня ініціатива не йшла з першого разу (в мене були проекти, які з 11 спроби йшли), бо оскільки в міські раді є 120 депутатів, треба кожного переконувати, з кожним говорити, а прохідна кількість — 61 голос, щоб рішення було прийнято.
Наприклад, проект-рішення про оформлення земельних ділянок під закладами освіти. Це моя ініціатива, яка йде вже другий рік. У нас більше 1200 об’єктів, це величезний обсяг роботи. Зараз це все приймається одноголосно, а два з половиною роки тому були проблеми з усвідомленням того, що це дуже позитивна річ, яку треба конче зробити, щоб не було захоплення територій садочків і шкіл бізнесами.

— Чому, на вашу думку, освітні проекти йдуть так важко?
— Не тільки освітні, просто це моя сфера. Для мене завжди було дивовижним, чому це все йде так важко. Найчастіше все зводиться до того, що серед депутатів дуже мало тих, хто дійсно присвячує себе служінню громаді. Вони мають свої бізнеси, приховані інтереси, які вони і відстоюють. Якщо вони відчувають, що якимось чином щось втрачатимуть, то не даватимуть свій голос.

— Продовжіть речення: ідеальний політик — це…
— … людина, яка спить спокійно.

— Ваші три закони прийняли. Що, на вашу думку, треба ще покращити в українській освіті?
— Законодавство яке ми прийняли, відкриває нові можливості і для управління процесами, і для їх фінансування та підвищує рівень відповідальності за результат. В кінцевому рахунку у нас повинен бути сумлінний, розвинений, готовий до дорослого життя з усіма інформаційними, математичними патріотичними навичками громадянин. В цій системі і учні, і батьки, і вчителі повинні працювати як одне ціле.
В більшості своїй вчителі до цього не готові. Вони потребують додаткового навчання, переосмислення, тому що вони ніколи так не працювали, для них це щось абсолютно нове. Тому навчання, перенавчання, атестація вчителів має досить конкретний механізм, який має впливати на втілення реформи, яка розрахована на дванадцять років. Чи хочемо ми чекати до 2030 року? Чи, можливо, нам паралельно треба починати цим займатися — це величезна дискусія зараз.
Зараз випробувано те, що міністр називає «екосистемою реформи»: не тільки міністерство, як державна установа, відповідальне за реформи, але й громадські організації, товариства долучені допомагати у підвищенні кваліфікації вчителів.
Вчителям надана величезна автономія. Вони можуть використовувати будь-які підручники, самостійно готувати матеріали для уроків. А якщо вчитель придумає цікаву методику викладання, то він може її протестувати, отримати «добро» в міністерстві і спеціальна рада, яка цим займається може пропонувати використання цієї методики на рівні країни.
Є всі можливості зараз, тому їх треба просто використовувати їх. Це і є демократія.

Схожі новини



• Вадим Гутцайт: «Поради не зараз молоді, а поради в усі часи для молоді»
• Ігор Бєлов: «Якщо ти вступаєш в партію, то вважається, що на тобі клеймо…»
• Олександр Глазов: “ Якщо ти не займаєшся політикою – то вона займається тобою”
• Стасів Владислава: «Україна – починається з себе!»
• Олександр Васильківський: "Нам потрібно зберігати та захищати свою національну ідентичність "
• В’ячеслав Деркач: «Покладатися треба тільки на себе і на людей, які прагнуть змін на краще»
• Владислав Михайленко: Ще одна черга парку “Наталка” вийшла надзвичайно кльовою і отримала дуже багато схвальних відгуків від задоволених киян
• Ростислав Смірнов: «Я б забрав у пенсіонерів право голосу»
• Парламент, консерватизм і українська ментальність
• Артур Харитонов: Я дуже хочу, аби Україна назавжди відмовилася від невдач через постсоціалістичну аморфність