«Мені цікаво все і різне, я готова братися за щось нове» - Наталія Астахова. Інтерв'ю.

8712, 2 курс.

Журналістка телевізійної виробничої компанії «Студія Пілот» Наталія Астахова у свої двадцять шість має за плечима вже шість телепроектів на цій студії. Нині вона керує проектом «Слідство ведуть екстрасенси» і є наймолодшим керівником за всю її історію. Наталя розповіла, як знаходить спільну мову з героями, бореться зі стресом і чому екстрасенсів не існує.

Наталю, що входить у Ваші обов’язки як керівника проекту?
В обов’язки керівника проекту входить роздача «чарівних пендалів» усьому колективу підлеглих. У мене в штаті десь п’ятдесят людей, якими я керую. Багато з цих людей, особливо творча група, – це ті, з ким я колись працювала, або люди, яких я колись навчала в Київському палаці дітей та юнацтва, або люди, з якими я вчилася в університеті. І в яких я вірю і знаю, що вони зможуть, хоча в них, наприклад, немає досвіду в телевізійній справі. Або люди, з якими я просто дружила, і розумію, просто бачу, що в них вийде, хоч вони теж не мають досвіду. Багато пройшло людей через мене тут, на «Студії Пілот».

Формуючи команду, як Ви розумієте, що журналістика – це не для цієї людини?
Не знаю, я завжди, коли підбирала собі колектив у проект (наприклад, я була керівником ще проекту «Шопінг монстри» і от зараз керівник проекту «Слідство ведуть екстрасенси»), в обох випадках я, перш за все, повинна бути в цій людині впевнена. А якщо я цю людину не знаю, вперше бачу, то я завжди покладаюся на інтуїцію. Я їй просто дуже довіряю. Вона мене жодного разу не підводила. Я дивлюся на людину і от якось знаю. Я не екстрасенс (сміється). Я просто дивлюся на неї і розумію, що з нею б я працювала, чи-то з ним. А от з цією людиною, мабуть, у нас не складеться. Тобто це якесь таке відчуття: ти подивився – і вже розумієш. А якщо, наприклад, я даю людині шанс і все-таки пропоную їй спробувати попрацювати разом в моїй команді, я просто дивлюся, як вона реагує на все. Якщо в неї тисяча і одне запитання за перший робочий день, я розумію, що вона зможе. Будуть у неї якісь помилки – це у всіх буває. Але вона зможе зрештою. А якщо людина приходить щодня на роботу, сидить день, другий, третій, тиждень і так далі, в неї немає запитань, вона така собі спокійна, сама десь вся в собі, тричі за день підійде, скаже: «Ну я ось тут зробила те-то і те-то, а що мені далі робити?», і в неї немає додаткових запитань, я розумію, що їй або нецікаво це, або вона сама не знає, що вона хоче для себе. Або, можливо, в неї вдома якісь проблеми і вона вся не тут, а десь там. Ну, тоді ми прощаємося.

Ви працюєте над проектом «Слідство ведуть екстрасенси». Як часто у Вас запитують про те, чи це все по правді?
Всі. Всі завжди запитують. Якщо це люди – не моє найближче оточення, яке й так знає про все, то перше запитання: «А екстрасенси справжні? А це все реальні люди звертаються?». Відповідаю як є. Насправді ніякої таємниці немає. В програму звертаються реальні люди зі своїми справжніми історіями, справжнім горем. Вони завжди плачуть, ми слухаємо їхні всі біди, нещастя, слухаємо про те, як їм підкидають якісь магічні підклади, про їхні родові прокляття і так далі. Екстрасенси – це люди, які справді мають якийсь дар. Але для того, щоб мої колеги, підлеглі не надто захоплювались цим самі (я маю на увазі кожної зйомки не випитували в екстрасенсів про своє майбутнє), то в нас встановлено такий девіз: екстрасенсів не існує для нашого колективу. Для людей, які роблять цей проект. Тобто люди, які приходять сюди працювати: журналісти, редактори, оператори – будь-хто, вони повинні знати, що вони тут на роботі і про своє майбутнє можуть випитувати у вільний від роботи час.

Працюючи ще журналістом, як Ви знаходили спільну мову з Вашими героями?
Робота журналіста передбачає (саме в цьому проекті та й взагалі) вміння бути психологом. Люди всі різні. На когось взагалі дивишся й думаєш: «Псих якийсь ненормальний». Але і з ним треба знайти спільну мову. А хтось – дуже приємна людина. Ти на неї дивишся, спілкуєшся, і тобі з нею приємно говорити. Не знаю, це чиста психологія, нічого більше і нічого менше. Просто ти намагаєшся проникнутися бідою цієї людини, розпитати її, заспокоїти, коли вона плаче. Або коли тут вона хоче зніматися, а тут вона вже через п’ять хвилин передумує, і тобі треба її вмовити знову сісти в кадр і дописати інтерв’ю чи діалог з екстрасенсами, наприклад. Просто до кожного свій підхід. Немає такої схеми, яка одна для всіх людей. Всі герої програми індивідуальні, і з ними з усіма по-різному. З кимось легше, з кимось важче, але я, наприклад, з усіма людьми, яких знімала, спілкуюся досі. Вони мені дзвонять, вітають зі святами. Я вже деяких не пам’ятаю, як їх звати, бо це було три роки тому. Ну, пригадую, про що ми знімали в них. Дякують, що ми приїхали, вислухали їхнє горе. Дякують, що десь допомогли в міліції якісь довідки взяти, які не хотіли їм віддавати. Дякують, що їм екстрасенси в чомусь допомогли, навіть порадою. Люди насправді звертаються, як правило, ті, яких ніхто не хотів чути. Вони були нікому не потрібні. Як правило, це люди із сіл, з маленьких містечок, забиті, без вищих освіт, і вони не знають, куди їм зі своєю бідою звернутись. Якось у них вийшло до нас додзвонитися, і ми їх вислухали. А ніхто до того не хотів. І ми їх розпитали, заспокоїли, приділили їм увагу, і от вони просто за це вдячні. Дзвонять, розпитують, як мої справи, чи не вийшла я ще заміж, вітають.

Журналістика – це дуже нервова професія. Як Ви боретеся зі стресом?
З нервами? Та-а-ак, стрес щодня. Щохвилини, щосекунди це якийсь новий стрес. Або один глобальний, доповнений новими маленькими стресами. Не можна, мабуть, таке в інтерв’ю казати, бо це шкідлива звичка, пагубна (сміється). Я палю дуже багато. Це мене рятує. Я можу, щоб позбутися стресу після робочого дня, якийсь фільм подивитися. Це мене відволікає і перепрограмовує мій мозок заново. Якусь комедію або щось таке. От я повністю про все забула, відключилася, і потім засинаю з гарними думками. А так як програма у нас створюється в жанрі класичного детективу (з екстрасенсами, але це класичний детектив – так воно будується), то я не дивлюся детективи зараз. А раніше, коли була журналістом цієї ж програми, то навпаки дивилася детективи. Я дуже багато разів передивлялася серіали «Декстер», «Менталіст», «Білий комірець» – дуже мені таке подобалось. Але зараз, коли я на керівній посаді, вже не можу таке дивитися. Треба якісь мелодрами, комедії, щось таке для перезавантаження. Палю часто, виходжу на перекури на свіже повітря. Можу раз в півроку прийти додому просто поплакати, бо мені важко. Залежить від того, що в тебе ще вдома відбувається. Якщо все добре, в сім’ї все в порядку, то з роботи приходиш і відпочиваєш. А якщо ще й вдома трапляється, не дай боже, якась там стресова ситуація, то тоді не знаю. Коньяком треба стрес знімати, мабуть. Хоча я не зловживаю спиртними напоями.

Чи згодні Ви з думкою, що журналіст – це професійний дилетант?
Мабуть ні, не згодна. Хоча задумалася. А якщо задумалася, то, мабуть, на десять відсотків згодна, а на дев’яносто – ні. Насправді журналіст, якщо він працює просто в новинах, то він же, мабуть, працює в якомусь одному напрямку: економіка, політика, культура... Тоді він, мабуть, розбирається в цій темі. Він моніторить щохвилини якісь нові законопроекти, ситуацію скрізь по своїй темі. А якщо це журналіст, який працює у художніх програмах, при чому різних, а вони міняються у журналістів щопівроку. І от кожні півроку або кожні три місяці ти вже в іншому проекті. Тут ти робиш про моду і повинен розбиратися у брендах, а тут в тебе раптом – бац! – екстрасенси, і ти вже повинен знати все про підклади, як вони діють, що робити, якщо яйця в городі знаходиш, що робити, якщо голки під порогом, як духа злого вигнати звідкись. Ти вже в містиці весь. Якщо це, наприклад, програма «Секретний фронт», в якій я працювала останнім часом, то це якісь цікаві теми, можливо, про які вже багато сказано, але ми якийсь новий погляд відкривали на них. Наприклад: «Ви бачите ручку? Але насправді це не ручка, це якась там таємна зброя». Але це все має бути доведено, це мають бути реальні факти – не вигадки. Про якісь скарби Махна, про те, як на фронті тварини допомагають нашим воїнам, рятують їх від чогось. Наприклад, є на фронті порося-сапер, яке відчуває по нюху, знаходить заміновані поля. Або гусак, який перед обстрілом ховається у бліндаж, бо, виявляється, він подушечками лап відчуває вібрації у момент випуску важкою технікою снарядів. Це реально, це науковий факт. І нам про це все експерти розказують, а ми робимо про це програму. То це теж взагалі інше – про все і ні про що. Тобто тематика зовсім різна. Ти, в принципі, експерт у багатьох речах, але при цьому назвати тебе експертом у чомусь одному важко. Ти просто журналіст, ти не можеш бути експертом. Ти та людина, яка в експертів дізнається про щось.

Яким має бути Ваш ідеальний проект?
Мій ідеальний проект – це там, де класний колектив. Немає тематики мого ідеального проекту. Мені цікаво все і різне, я готова братися за щось нове, часто, багато. Але там має бути обов’язково дуже класна команда, якій я довіряю. Там має бути достатньо коштів, щоб зняти це класно. Бо зараз з коштами біда на телебаченні через кризу. Та й все, мабуть. Це два критерії: класна команда й достатньо коштів. Можна зробити ляльку, цукерочку.

А як справи з Вашою нинішньою командою?
Як казав один політик, «я і моя молода команда» (сміється). От в мене приблизно така ж зараз ситуація. Моя команда ще не до кінця сформована. У нас уже почалися зйомки, але я ще добираю колектив. Але тих людей, яких я взяла на роботу, я на них покладаю великі надії. У всякому разі, якщо я їх взяла, то я їм довіряю. Взагалі на телебаченні хворі люди працюють. Ну, в хорошому сенсі, я маю на увазі. Вони всі такі класні, всі якісь по-своєму дивні, у якихось своїх вподобаннях і так далі. Ну, але вони всі круті, я сподіваюся дуже, що вони мене не підведуть.