Авторизація на сайті

мапа сайту

Кафедра периодической прессы - институт журналистики

Головна / Новини / Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці

Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці

Марина Білоножка, 2 курс.

Представник ВО «Свобода», громадський активіст Олександр Солонько – про олігархів, занепад Києва та переписування історії.

- Ви отримали правову освіту у Національному транспортному університеті, а стали політичним аналітиком?
- Я як людина, яка представляє експертне середовище, можу позиціонуватися як політичний аналітик, тому що жодного разу не балотувався на виборні посади. Політичний аналітик – це не політик. Разом з тим, я маю певні погляди і бачення, як втілити їх у життя. Не приховую своєї приналежності до націоналістичного руху. Зрештою, люди, які споживають мій контент або звертаються з питаннями, повинні знати про суб’єктивні фактори, які можуть на мене впливати. Тому свої переконання не приховую, більше того, активно висвітлюю, беру участь в акціях, у тому числі, вуличних. Це правильно і чесно по відношенню до себе та інших. Зараз дуже розмита межа між журналістами, політиками, політологами. У нас є мода, коли такі політики як Рабінович, Анна Герман, в один момент зрозуміли, що можуть стати ведучими на телебаченні. Сергій Лещенко чи Мустафа Найєм вирішили, що можуть себе позиціонувати як політик-журналіст. Є депутати, яких дуже складно назвати політиками: це або бізнесмени, або аферисти, або випадкові люди, топ-менеджери компаній Президента, його оточення і т. д. Насправді, ця гібридність не сприяє нормальному розвитку політичного процесу в країні.

- Як Ви почали займатися політикою?
- Моя мотивація брати участь у політичних процесах – стресові ситуації, які пережила країна. У 2008 році, коли Росія напала на Грузію, очевидним було тоді для людей, які більш-менш могли скласти 2 і 2, що одним з наступних об’єктів російської агресії буде Україна, особливо після того, як адміністрація США пішла на перезавантаження стосунків з Кремлем. Безсумнівно, що потрібно було щось змінювати, щоб, коли настане наш «час Х», ми були до нього готові. У 2010 році вибори виграє Янукович, відверто проросійський політик, який опирався на проросійські сили, кримінал і олігархів, які будували свої економічні стосунки, орієнтуючись на Російську Федерацію; Харківські угоди, які фактично фіналізували анексію Криму, і стало зрозуміло, куди ми рухаємось. Тоді я вирішив приєднатися до політичної сили ВО «Свобода» як рядовий активіст, я ще був студентом. В 2011 році на так звані «руські марші» з російських міст в центр Києва з’їжджалися проросійські бойовики, проводили свої акції із закликом до знищення української держави. Ми займалися протидією таким виступам. За це я затримувався «Беркутом», зазнавав фізичного насилля, погрожували відрахувати з університету, але я ні про що не шкодую. Я свою позицію проявив, і час показав, що всі ці зусилля мають позитивний результат, і я продовжую перебувати в цій політичній силі.

- Чим саме Вас привабили погляди націоналістів?
- Я звернув увагу на «Свободу», політичну силу, яка серйозно розвивалася, пропонувала, як на мене, правильні меседжі. Тоді була сильна зневіра в політичні організації. Це не був класичний політичний проект, який виводив на вулиці людей махати прапорами за гроші. Партія опирається на ідеологію українського націоналізму, на наукову і публіцистичну базу. «Свобода» була і є структурно правильно побудована політична сила, яка представляє собою майже весь зріз суспільства. Єдине, що у нас немає представників крупних фінансово-олігархічних груп. Є представники відносно великого, середнього бізнесу, малого підприємництва, представники соціально незахищених груп населення, наймані працівники, студенти, пенсіонери. Тобто був складник ідеологічний, соціальний і стержень – достатня кількість сильних особистостей, які готові вести за собою і брати на себе відповідальність. Складна система здатна пережити «бульбашкові» проекти.

- Чому «Свобода» не потрапила до парламенту в 2014?
- Це була низка післяреволюційних виборів. І підтвердилося правило, що Революція дуже складно обходиться зі своїми «дітьми». «Свобода» була фізичним і організаційним каркасом Майдану. На жаль, зараз досить активно переписується історія цього протесту: наші колишні союзники, а тепер опоненти, намагаються подати так, що нас там просто не було, або ми відігравали якусь мінімальну роль; а якщо й були, то висвітлюється це суто в негативному контексті. Але ми можемо без бравади сказати, що без нас цієї Революції не сталося б, і без нас Янукович не втік би. В усіх серйозних протистояннях наші люди були попереду, понесли найбільші втрати. Далі наші колишні союзники доклали чимало зусиль для того, щоб знищити позитивний образ «Свободи», запустили потужну пропагандистську кампанію, і, відповідно, ми мали недостатньо ресурсів, щоб ці стереотипи розвіяти. Ми знаємо, хто цим займався, скільки це коштувало від тих піар-компаній, які потім передали нам цю інформацію. На парламентських виборах 2014 року ми не добрали чверть відсотка до прохідного бар’єру, ще пару відсотків забрав «Правий сектор», який грав на тому ж електоральному полі. Одне залишається незмінним – нинішня влада і представники режиму Януковича – це, фактично, один правлячий клас. Ми можемо ділити на партії, якісь сімейні клани – це один правлячий клас, який опирається на схожі цінності, технології і т. д. Коли після Чемпіонату Європи з футболу 2012 року штучний поділ на Схід і Захід почав стиратися через хвилю патріотизму, влада придумала мовний закон Ківалова-Колесніченка. Знову пішла поляризація суспільства. У 2014 році, коли почалася війна, цей поділ почав зникати як ніколи, з часів незалежності. Тепер нинішня влада в змові з регіоналами і проросійською п’ятою колоною реанімують його, розривають суспільство. Тоді після Майдану, під час парламентських виборів, які ж «Свобода» і ініціювала, прагнучи очищення влади, Ляшко, Порошенко, Яценюк («Народний фронт»), частково «Самопоміч» озброїлися тезами нашої програми, гаслами, на які вони раніше «плювалися» і казали, що «Слава Україні!» - фашистське вітання. На наших гаслах робили вибори, а нас висунили за задвірки, бо у нас не було достатньо медіа-ресурсів та адміністративних можливостей для утримання результату. Зараз у правлячого класу стоїть задача взагалі нас знищити. Вони думали, що без частки представницької влади ми зникнемо як інші пусті політичні проекти, але ми, як складна система, збереглися і еволюціонували. Вони нас бояться, бо бачили нашу справжню силу. Ми ще не сказали своє слово в українській політиці повною мірою, тому у нас ще багато завдань попереду, і якщо ми їх виконаємо, то будемо ми і у Верховній Раді, з часом і Президент у нас буде націоналіст, але це буде залежати від того, як ми в цьому протистоянні себе покажемо. Зрештою, посади і мандати – це лише інструмент для досягнення мети, а не сама ціль.

- Як ви підсумуєте результати Революції Гідності в історії нашої держави?
- Повстання ми виграли, але революція не була доведена до завершення. Хтось вважає, що вона закінчилась, коли до влади прийшов Петро Порошенко, представник кучмівської політичної школи, який почав укладати Мінські «договірняки» з Путіним, який відправив представляти Україну Медведчука, який має бізнес в Росії, який став олігархом №1. Хтось вважає, що Революція завершилася із призначенням уряду Гройсмана. У нас немає зараз коаліції у Верховній Раді, яка має призначати уряд, фактично, у нас нелегітимна ні коаліція, ні уряд. Як на мене, Революція припинилася навесні 2014 року, коли нинішня влада потихеньку почала збивати тиск громади, саме суспільство теж втомилося. Порошенко і нинішні партії влади взяли курс на «консервацію», у тому числі, можливостей для самозбагачення.

- Як Ви оцінюєте якість життя киян?
- Ми опинилися в парадоксальній ситуації, коли столиця відстає не те, що від столиць розвинених держав, а й від деяких українських міст. У Київській міській раді мер і більшість депутатів – або самі представники якогось бізнесу, забудовники, «ларьочнікі», або ті, хто їх підтримує. У Києві є збій в плані місцевого самоврядування – немає районних рад, які скасував Янукович. Тобто, є розрив у комунікації представницької влади і громади, дисбаланс в управлінні містом. Є купа злободенних проблем. Потрібна нова окружна дорога, 2 мости через Дніпро для нормального транзитного потоку транспорту, місто потопає в заторах, знищуються архітектурні пам’ятки, туристичний потенціал. У деяких містах Європи воду з крана можна пити, а киян, фактично, повільно труять. У Києві немає ні електронного квитка у транспорті, як, скажімо, у Тернополі, ні єдиної транспортної системи, як в більшості європейських столиць. Кожного року ми втрачаємо 2 млрд. через маршрутки, у яких не обліковується готівка. Прибуток від реклами в метро осідає у приватних кишенях, місто отримує за це копійки. Ще в 2009 році взяли за 400 млн. вагони, штучно підняли ціну через штрафи, валютну індексацію до 2 млрд., загнали місто в штучні борги, були «злиті» всі суди по цій справі. «Свобода» багато зробила, щоб ця афера не відбулася, але знову ж таки, у нас 14 депутатів із 120, для того, щоб приймати якісь рішення, треба 61. Просто наступного разу треба киянам думати, за кого голосувати. Зараз місто винне 2 млрд. російському олігарху Фуксу, людині, яка отримала від Порошенка український паспорт. Фукс купив «Укррослізинг», якому Київ начебто завинив ці 2 мільярди, і, відповідно, борг перейшов йому. Подільський міст, на який треба 11 млрд. при річному бюджеті 50 з копійками, ніколи в житті, ще й платячи Фуксу і Ахметову, не добудується. Те саме метро на Троєщині не можна побудувати, доки немає цього моста, а це ще близько 40 млрд. Зараз 2,5 мільярда місто має віддати Ахметову, за це проголосував Кличко й інші фракції Київської міської ради. Фактично, перебрали половину боргів «Київенерго», у якого Київ зараз забирає всі комунікації, тепломережі, ТЕС і т. д., тому що є певний «договорняк» на державному рівні в інтересах олігарха Ахметова.

- Викорінення корупції – запорука успіху?
- Зниження рівня корупції – це наслідок. По-перше, треба усунути представників промислово-фінансових груп від впливу на владу, вони не можуть мати «кишенькових» фракцій у Верховній Раді, «кишенькових» міністрів, директорів держ. підприємств. Як тільки підуть «посадки», при чому у вигляді не якихось заступників голів РДА, а коли сядуть міністри, депутати, керівники великих державних підприємств, тоді буде імпульс. Коли Президент говорить, що треба посилювати боротьбу з корупцією, для всієї адміністративної вертикалі це сигнал, що треба ще більше красти, тому що може скоро не бути.

- Які Ви бачите шляхи вирішення війни на Сході та анексії Криму?
- Нинішній правлячий клас не має чіткого плану і, головне, бажання вирішення цих проблем. Вони спалюють свій якісний час на «дерибан», самозбереження при владі, покривання один одного від відповідальності. Ми, отримавши повну чи часткову представницьку владу, будемо над цими проблемами працювати. Але ми не обіцяємо, що ми прийдемо і через рік повернеться Крим, через 10 років повернеться Донбас. Той, хто таке обіцяє, бреше. Потрібно зміцнювати армію, бо іноді те, що ми бачимо на парадах, і те, що на фронті, коли сидять в окопах по шию в болоті і воюють старими «калашами», а на параді ходять із новими штурмовими гвинтівками, які потім здають на склади, це різні речі. Президент перетворив оборонний концерн на власний гаманець. Порошенко заробляє на оборонних замовленнях і розповідає, що він армію підняв, хоча насправді гроші ідуть на «Укроборонпром», який він перетворив на свій бізнес. Для початку треба хоча б не грабувати країну, займатися розвитком оборонного комплексу, переозброєнням армії, самим вводити санкції, а не вимагати від інших.