ЗНАЙТИ СВІЙ КЛОНДАЙК АБО ЖУРНАЛІСТИКА МАЙБУТНЬОГО (У ПРЯМОМУ СЕНСІ). Інтерв'ю.

Юлія Скоробогач – нині журналістка студії «Пілот», працює над проектом «Секретні матеріали», про своє, суспільне і велике.

НАЩО і ДЛЯ ЧОГО?
- В нас не має якогось порядку сприйняття інформації. Нас не вчать, в школі немає якогось окремого предмету (а він вже потрібен) по споживанню медіа-продукту. Розуміння просто не існує. І саме тому «піпл хаває все». Але це ж на сьогодні дуже актуально – вчити дітей. І от початковою метою було сказати: в нас є можливість навчити тих, хто хоче вчитися, є можливість, щоб ці люди популяризували розумний медіа-продукт далі. Хотілось, щоб це був такий великий загальнодержавний проект, який підтримали б усі, незважаючи ні на чин, ні на місцезнаходження.

ХТО і ЯК?
З чого все починалось, як стрибало і куди занесло.
- Впринципі… Впринципі? Взагалі? Починалося дуже давно, колись у шкільній газеті. Спочатку шкільна газета, потім шкільне радіо. Я була на ньому ведучою. Потім уже з 9 класу я працювала, можна сказати скоріше не працювала, а стажувалась, в дорослій редакції на засадах волонтера. Але для мене це була практика, мої публікації виходили і я могла розслідувати якісь цікаві теми (здебільшого, це те, що цікавило молодь, актуальні для молоді і дітей матеріали). Ще плюс я з десятого класу навчалась паралельно в Укртелерадіоінституті (принаймні тоді була така структура, де можна було проходити навчання паралельно зі школою). І ось я там навчалася. Тобто в мене були курси журналістики. Ще брала участь в організації, громадській організації, називалася «Свобода слова». І тому це якраз був дуже активний момент становлення себе, пошуку. Не зовсім розуміла чи я хочу ставати журналістом взагалі. Мене цікавила і література, і журналістика, а що обрати – як завжди питання. Що обрати, чи це моє, чи я хочу цього, чи я можливо хочу стати військовим? Принаймні я планувала стати військовою.

Так, в мене спочатку була практика, а потім навчання - навпаки. А потім було знову навчання, тому що я вступила у вищий навчальний заклад на факультет журналістики.

«Україна». У нас був факультет масових комунікацій і філології, але більше я все-таки, мабуть, займалася філологією, аніж журналістикою.

Далі журналістська стежка повела в таку собі громадську діяльність. Тобто, як завжди, всі трішки розчаровуються. Люди. Я думаю ви теж це розумієте. Тому я трішки розчарувалася в так званій «болтології», вирішила, що варто брати бика за роги і робити якісь абсолютно реальні речі, яких можна торкнутися руками і побачити, що це комусь допомагає. Я почала займатися, так званою, соціальною журналістикою.

До речі, Надія Савченко - це моя одногрупниця (на першому курсі ми з нею разом вчилися в університеті на журналістиці). Я мала стати, як і вона, військовою. І от колись ми з Надею сиділи, говорили і вона каже: «Ну, от, я спробую. Якщо це дійсно варте, кидай журналістику – приходь бути військовою». Потім, коли вона вступила, провчилась військовою, побувала в Іраку і ми з нею спілкувались, вона вже служила в Бродах служила, сказала: «Як же воно тобі, мала, непотрібно. Бути військовою. Там нема що робити. Погана погода – дивимось телевізор. Гарна погода – дивимось на літак. Все». Не стала військовою.

Зрештою пішла наступна ланка самопошуку. Це – навчання інших. Ніколи не кажи ніколи. В 11 класі я сказала, що ніколи не буду вчити. «Ніколи-преніколи» в житті. В 10-ому і 1-ому класі я усвідомила, що вчителі – це дуже відповідально, це дуже важко і це надзвичайно невдячно. Я бачила наскільки їх витискає їхня праця і казала: «О, ніі. Ніколи». От, а перший мій запис в трудовій книжці – вчитель зарубіжної літератури, педагог-організатор.

Я почала працювати на третьому курсі. І, мабуть, добре почала працювати, тому що посивіла після першого уроку. От, прямо такий рядочок. Ні, не тому що урок не вдався, а тому що це було страшно важко. Десь приблизно так важко, як я і передбачала. (Сміється).

Ось. Але насправді цих три роки викладання в школі мені дали багато чого. Я зрозуміла, що спілкування із дітьми дуже цікаве. І дорослі – це просто такі собі паразити, які забули навіщо вони виросли.

Паралельно з викладанням у школі я ще й ходила сама в Київський Палац дітей та юнацтва. Два роки займалась в групі юнкорів. Не те, щоб я там дізналась щось таке меганове. Але там мені подобалась атмосфера. Ніхто не обмежував.


Зрозуміла, що викладання в школі – не моє. Але викладання, в принципі, цікаве. Після школи я пішла в журналістику газетярську. Працювала в кількох виданнях поспіль. Спробувала і такі класичні варіанти, як газета «Хрещатик», і новий жовтенький варіант – газету «Блік». Принаймні раніше така була, вона безкоштовно роздавалася і все таке. От. Спробувала й одне, і інше – зрозуміла, що ні той, ні інший варіант мене не задовольняє.

Далі були якісь невдалі спроби. Боже, театр. Типу театральна критика. Тут треба було дуже вишукано поливати, за політичною лінією редакції, одних чи інших акторів, режисерів і так далі. А це, знову ж таки, не те, чим я хотіла б займатися.

В принципі таке вміння, вміння поливати когось, набути доволі легко. Але… Я розумію, що поняття «совість» – дуже тягуче і в кожного воно своє, як хвостик у собачки: в когось маленький, куценький від природи, в когось довгий, такий як серп. Але моя совість (ну я не знаю якого вона розміру навіть не хитається на такі теми, якщо бути образним. Не змогла.


ДЕ і ЩО?
Журналістику в маси. Дітям і молоді журналістикувати!

- Прийшла в гості до своєї викладачки в «Юн-Прес» і розказую їй про свої журналістські метання: про те, як не можу я піти на зговір із совістю, як мені хочеться мій ідеальний світ перенести сюди. На що вона сказала: «Ха-ха-ха. Просто ти така наївна. Така доросла і така наївна. А давай своїми наївними думками ти поділишся із тими, хто теж, як ти, ще вірить у це. Хочеш – приходь до нас викладати».

Через три роки я побачила результат. Мета була така, щоб хоча б до 1500 дітей, котрі хочуть займатися журналістикою, залучити до оцього руху юнкорів. Можу сказати, що за результатами вдалося залучити навіть більше. Бо в нас було дуже багато фестивалів, і зокрема той, координатором якого я безпосередньо була. Придумала абсолютно всю ідею, починаючи від логотипу, що був у всіх на футболках та блокнотах, закінчуючи реалізацією і мін`юстуванням в міністерстві соц.політики. Це була моя ідея, яка втілилася і відбувалася - Всеукраїнський дитячий фестиваль ЗМІ «Артек+». Вперше і вдруге провели на базі Артеку в Криму, втретє в Карпатах. І це дійсно фестиваль, який відібрав кращих юнкорів. І тільки за дуже приблизними підрахунками (тому що важко відслідкувати всіх учасників фестивалю) на сьогоднішній день 8 членів Національної спілки журналістів – переможці цього фестивалю.

Я спробувала себе і там, і там, і от тепер вирішила, що варто виносити це в ширші маси. З дітьми я продовжую працювати, але перейшла на телебачення. Ось. Тут науково-популярна програма, яка покликана відкривати історичні факти, відкривати очі на те, що поруч з тобою.

Роботу в палаці я не полишила, тому що це - частина мого життя. Я розумію: де б я не працювала, з тих пір як я почала викладацьку діяльність, - мені неймовірно щастить.

ЧОМУ?
Плани на життя, погляди на світ і нумо ростити особистості.

- Як би це пояснити правильно… От Саудівська Аравія, Емірати, якби не Жак-Ів Кусто, вони жили б і не знали, що живуть на клондайку нафти і газу. Але він їм відкрив очі – і от вони тепер собі легенько потягують нафту, найбагатші люди світу. Так от, можна вважати, що в певному сенсі, я – житель Еміратів. Чому? Тому що в мене є отой запас, резерв нафти, золота, - того, яке знаходиться в особистостях моїх вихованців.

Ну, однозначно на майбутнє. На перспективу. А смисл працювати просто на зараз? Звичайно, всім треба жити сьогоднішнім днем, але працювати на перспективу, інакше ти – посередник між бджолою і трутнем.

Треба навчитися помічати вартісні речі. Це уже актуально. Просто привчити людей до іншого – це нескладно. Всі ж говорять про особистість. Особистостей створюють. Всі народжуються унікальними, в кожного інший ДНК, але кожен має ростити в собі особистість. Тому, я думаю, це така загальнонаціональна мета – ростити особистість.

У медійному світі завжди правий той, хто платить гроші. Моя думка: завжди потрібно підтягувати інтелектуальний та естетичний рівень своєї аудиторії. Якщо ти шукаєш – ти знайдеш, тому що ти маєш мету, ти знаєш як вона виглядає (знову Кусто, який недарма так довго лазив під водою, але ж знаходив не лише золото і багатства). Якщо говорити про велике журналістське майбутнє, мені б хотілося створити проект каналу хороших новин – оце от моя мрія.

Схожі новини



• Журналіст-студент і студентські ЗМІ від журналістки “Studway”. Інтерв'ю.
• СВІТЛАНА ВЄДЄНЄЄВА: ВСЕ, ЩО НАМ ПОТРІБНО – ЦЕ МРІЯ І БАЖАННЯ ЇЇ ЗДІЙСНИТИ. Інтерв'ю.
• «Журналіст для суспільства – це очі й вуха», - Дмитро Бєляєв. Інтерв'ю.
• Дозвольте попрацювати. Інтерв'ю.
• Правила вибору. Репортаж.
• Отримав бюллетень? Роби ставку. Репортаж.
• Робота на «1+1» - міф чи реальність?
• «Саме те, що ти створюєш, твій проект, воно і є самим натхненням.» - Софія Пилипюк. Інтерв'ю.
• Кому затишно в «Українському домі»?
• «Освіта - не вирок». Інтерв’ю з Анастасією Кугук