«Журналіст для суспільства – це очі й вуха», - Дмитро Бєляєв. Інтерв'ю.

6179, 2 курс.

Про замовні матеріали, конкуренцію та роль грошей у журналістиці

Дмитро Бєляєв у своїй журналістській кар’єрі приміряв на себе не одне амплуа – прес-секретаря, історичного журналіста та головного редактора політичного видання «Київський Майдан». Він готовий відкрито говорити про партійні медіа та їх роботу.

- Перед тим, як іти в журналістику, в яких галузях думали працювати?
- За освітою я не є журналістом, я – інженер. Закінчив КПІ, готувався до роботи в Науково-дослідному інституті. Але із занепадом заводів та в загальному виробництва в країні, я згадав про своє друге покликання, адже мріяв бути письменником, журналістом. Мені просто подобалось писати. Спершу це були невеличкі проби пера. Я писав статті, заносив їх в газети, в журнали. У газету «Шлях перемоги» я написав історичну «розвідку» про Дмитра Вишневецького. Мій матеріал одразу ж надрукували навіть без редагування. Я, як редактор, можу сказати, що таке трапляється рідко, адже як правило, статті початківців перероблюють. Цю ж саму статтю я заніс в журнал «Політика і культура», мою статтю і фотографії також надрукували без змін. Тоді мені вже видали гонорар і попросили писати й далі. От тоді я зрозумів, що журналістика – це моє покликання.

- Чи обов’язково, на вашу думку, журналістові мати профільну освіту?
- У журналі «Інтелектуальна власність», де я працював, головна редактор закінчила політехнічний виш, як і я. Тоді я зрозумів, що необов’язково мати профільну вищу освіту, аби бути справжнім журналістом. Георгій Гонгадзе, наприклад, вивчав в університеті іноземні мови, а Вікторія Сюмар закінчила історичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка. Здавалося б, люди не мають журналістського фаху, але виявляються чудовими журналістами. Пам’ятаю, коли до мене в газету приходили випускники Інституту журналістики, пробували писати, але у них не виходило, їм це не подобалось і вони пішли працювати в фірми менеджерами, наприклад. Якщо людина хоче писати і в неї це виходить, то це є її покликанням. Однак протягом своєї роботи якоюсь мірою я все ж відчував, що мені не вистачає професійної освіти.

- Ви були редактором провладної газети. Наскільки відрізняються принципи роботи незалежного журналіста від партійного?
- У нашій країні, на жаль, повної свободи слова немає, тому що всі ЗМІ, як правило, знаходяться у власності великих бізнесменів, які так, чи інакше пов’язані із владою. У опозиційних ЗМІ критикують владу, пишуть правду про її діяльність. А як тільки ці ЗМІ стають провладними, тональність подачі інформації одразу міняється. Це залежить від мужності журналіста, який, працюючи в провладній газеті, може дозволити собі висловлювати власну думку. Але тут виникає питання: «Чи довго він залишиться працювати в цій газеті?» У тих газетах, у яких працював я і які були провладними, відкрито заявлялося, що це є певна політична сила і я не міг критикувати цю силу.

- Чи замовляли вам матеріали, які ви не могли написати з моральної точки зору?
- Як це не дивно, я не можу згадати такого випадку. Я ніколи не писав того, чого мені не хотілося б писати. Тобто я ішов в редакцію газети політичної сили, в яку я вірив. І не дивлячись на те, що я бачив багато недоліків, я все ж спостерігав певний рух уперед цієї політичної сили, тому проблем із власною совістю у мене не було. Хоча були такі люди, які мені не подобались, з якими у мене були конфлікти, але я був змушений про них писати матеріали.

- Чи існує конкуренція у світі української журналістики?
- Якщо брати одну редакцію, то все залежить від того, який там колектив, які стосунки між журналістами. У моїй газеті не було конкуренції, тому що мирно вирішували питання, хто і чим займається. Але там, де колектив більший, де велика газета, там існує конкуренція. Професійне змагання та здорова конкуренція між журналістами – це правильно. Це покращує якість матеріалів газети. Має бути диференціація, аби людина отримувала не лише заробітну платню, а й гонорари, які б залежали від того, який вклад приніс журналіст у те, аби газета краще продавалася.

- Як ви ставитеся до журналістів, які стали політиками?
- Спершу мені було шкода, що «Українська правда» втратила двох таких потужних журналістів, як Мустафа Найєм та Сергій Лещенко, котрі проводили такі журналістські розслідування, що інколи навіть страшно ставало за їх життя. Але я бачу, що вони гідно себе поводять на місці депутатів. Тому це дуже сильно залежить від самого журналіста. Хоча, як правило, коли людина стає залежною від якоїсь політичної сили, то вона вже може «скотитися в джинсу». Тому в цілому, я негативно ставлюся до журналістів, які перейшли в політику.

- Як відрізняються принципи роботи молодих і старших журналістів?
- Мені здається, що журналістика стає кращою, тому що молоді люди відчувають себе більш вільними, вони вже не пам’ятають партійного тиску. Хотілося б застерегти молодих журналістів від заробітчанства. У молоді я бачу цю ваду. На самому початку незалежності України ЗМІ були більш незалежними, ніж вони є зараз.

- Яку роль в журналістиці грають гроші?
- На жаль, ключову. Квазі-ЗМІ (ті, які заявляють, що ні від кого не залежать, хоча є дотаційними) запевняють, що пишуть лише правду і не приймають будь-яку фінансову винагороду. Але, як привило, коли вже готовий якийсь розгромний матеріал, звучить фраза: «А давайте домовимось». І далі вже йдуть розцінки. Деякі газети відверто заявляють про те, що пишуть замовні матеріали, виділяючи під це рубрики «Політична реклама». Але коли це видається як редакційний матеріал, а насправді він виявляється проплаченим, то у даному випадку вже можна говорити про маніпуляцію громадською думкою.

- Чому українці намагаються якомога менше контактувати з журналістами?
- Це криється у психології самих українців. Вони більш скуті, не дозволяють себе фотографувати, коли береш у них коментар, то вони не дозволяють записувати їхнє прізвище. Під час Євро -2012 я помітив, що шведи, наприклад, набагато розкутіше поводять себе із журналістами. Здавалося б, вже 25 років немає Радянського Союзу, але навіть у молодих людей, які майже на жили в ті часи, виникає бажання закритися від журналістів.

- Чи готові українці оплачувати незалежні ЗМІ замість їх власників?
- В Україні є декілька невеличких видань, які існують лише за рахунок передплати. Але їх тираж зовсім малий. Для того, щоб надрукувати мільйон примірників газети на чотири сторінки знадобиться близько 250 тис. грн. Для того, щоб вийти на великий наклад спочатку в газету потрібно вкласти чималі кошти на «розкрутку» газети. А от з електронними виданнями простіше, адже не треба витрачатися на друк. «День», наприклад, не може існувати лише за рахунок читачів, тому ця газета є дотаційною. Люди зараз не готові платити за незалежні ЗМІ через кризу. Якби у них було достатньо коштів на гідне життя, то населення охоче витрачало б гроші на якісні медіа. Тому що журналіст для суспільства – це очі й вуха. Якщо людина сліпа й глуха, вона може спіткнутися, впасти навіть у провалля. Якщо ці очі суспільства правдиві, без усіляких окулярів, які викривляють дійсність, то й саме суспільство у такому випадку буде успішним.