Історія одного журналіста. Інтерв'ю.

8947, 2 курс.

Вчимося з досвіду медійника

Що робити? Шукати роботу чи цілком віддатися навчанню? Сьогодні нас вже на другому курсі турбують такі запитання. Від них просто голова йде обертом. Відтак, якщо Ви молодий амбіційний журналіст, але не знаєте куди себе приткнути, цей матеріал для Вас. На ці та інші запитання відповідає Ігор Самокиш, журналіст міжнародного відділу щоденної газети "День".

- Ігорю, розкажіть про себе. Де ви навчалися і яким був Ваш шлях до роботи у редакції всеукраїнської газети?
- Я закінчив Запорізький національний університет, факультет журналістики. На першому курсі проходив практику у прес-центрі ЗНУ. Я проявив себе і вже на другий рік мене запросили туди працювати. Це був мій перший серйозний досвід роботи.

Якщо раніше, для того, щоб поспілкуватися з незнайомою людиною потрібно було довго налаштовуватись, то відтоді все стало набагато простіше.

Пропрацювавши рік, я став дописувати до різних запорізьких газет.

Після другого курсу я потрапив до Літньої школи журналістики газети «День». З цього моменту у мене повністю змінилося сприйняття журналістики, як професії. Рівень журналістики в столиці, а також сам темп – набагато вищі, за ті, які є в регіонах.

Власне, у літній школі я був двічі. На четвертому курсі я поїхав на рік до Швеції. Навчався журналістиці у Технічному університеті міста Лулео. Досвід отримав колосальний. Цей рік багато мені чого дав, але найголовніше – розуміння того, наскільки важливо вдосконалювати свою англійську, щоб бути на одній хвилі з іншим світом. Повернувшись додому, вступив до магістратури. А на наступний день, коли дізнався, що я туди пройшов на бюджет – мені зателефонували з «Дня» і запропонували роботу. Це була посада журналіста відділу міжнародної політики та інформації. В редакції про мене пам’ятали – після ЛШЖ я продовжував дописувати до газети.

Цього вересня виповнилося п’ять років, як я в «Дні». Можна сказати, що збулося моє бажання. Ще з першого курсу я хотів працювати саме у періодичному виданні.

– То ви б могли порекомендувати почати шукати роботу вже на початку навчання?
- Власне, не те щоби на початку навчання. Але чим раніше – тим краще. Я не уявляв, чим можна ще займатися на п‘ятому курсі, якщо не працювати. Мені здається, що журналіст вже на четвертому році університетського навчання має бути закріплений за якоюсь редакцією і безпосередньо реалізовувати себе.

Одна моя знайома запорізька журналістка розповіла таку історію: якось до редакції її газети прийшла випускниця журфаку. І між ними відбувся такий діалог:
– Я хочу у вас працювати.
– Ви публікувалися в нашій газеті? Чи взагалі у пресі?
– Ні, але у мене є червоний диплом, я магістр.
– Вибачте, але ми вас на роботу точно ніяк не візьмемо, бо не знаємо, що ви собою являєте.

– Чи не остогидла Вам ваша робота? Працюєте п‘ять років, а деякі студенти вже на першому курсі шкодують про свій вибір
– В моїй кар‘єрі були різні етапи, були і злети і падіння. Якось після одного інтерв‘ю хотілося навіть звільнитися. Коли поділився цими думками з колегою, то вона одказала: це нормально, і у неї колись після однієї розмови були подібні думки. Минулося.

Я люблю свою роботу, тому що кожен день не схожий на попередній. І кожен день, як каже наш головний редактор Лариса Івшина, потрібно наповнювати якісним змістом.

Газетярів мало хто знає, їх не впізнають на вулицях, як телевізійників, але попри це вони роблять важливу справу. Сказав зараз пафосно, але вірю у свої слова.

- Що Ви читаєте, окрім газети в якій публікуєтесь?
- Все. Треба бути в курсі подій, аналізувати, що варте уваги, а що ні, виділяти першочергове. Намагаюся читати абсолютно все, навіть моніторити соцмережі. Російські сайти читаю. Звісно ж, моніторю такі потужні джерела як BBC, CNN, The Guardian, The New York Times, Washington Post, Associated Press, Reuters та ін. Джерелом інформації для мене можуть бути і прості люди.

- Зараз дуже багато говорять про те, що журналістика втрачає сенс поряд із соціальними мережами. Ви брали колись новини із соціальних мереж?
- Не пригадую такого. Якщо я бачу щось в соцмережі, то намагаюся це перевіряти, бо між достовірною інформацією та соцмережами не можна ставити знак тотожності.

Мені пощастило бути знайомим з Ігорем Костіним – всесвітньовідомим репортером. Він – перший, хто опинився в перші години на ЧАЕС, коли трапилася трагедія. Так от, якось він розповів таку історію:

В Німеччині журнал Stern в 80-х роках опублікував рідкісні щоденники Гітлера. Він потрапив у руки їхньому фотографу. Той спочатку тиждень вагався вірити чи не вірити, потім редактор вирішував чи друкувати це і зрештою, вирішив опублікувати. Журналісти видання очікували на сенсацію, однак їхні конкуренти розгромили Stern. То були фейкові щоденники…

Журнал на тривалий час пішов у небуття, це був страшенний удар по репутації. Пізніше в 90-х Ігор Федорович робив репортаж про Чорнобиль і надіслав фотографії до редакцію Stern. За тиждень приїздить співробітник журналу і просить відвезти його на «місце, де були зроблені ці знімки». Коли прибули на місце, то німець дістав з портфеля знімки Ігоря Костіна і почав звіряти їх з побаченим…

Цей випадок – приклад того, наскільки ретельно треба підходити до інформації, яку збираєтеся оприлюднити.

- Як Ви розрізняєте, де правда, а де вигадка?
- Я неозброєним оком вже бачу, хто постить фейк у Фейсбуці. Слід звертати увагу на джерело – сайт. Якщо він маловідомий, з’явився декілька років чи під Майдан, або АТО – такій інформації не слід довіряти. Я ніколи не публікую на Фейсбуці статей з кричущими, сенсаційними заголовками. Навіть сам тон таких заголовків свідчить про неправдивість інформації. По тону подачі можна вирахувати де правда, а де брехня. До того ж, деякі інет-портали працюють за принципом «чим більше людей перейде за посиланням на певну статтю, тим більшу прибавку до зарплатні отримає автор».

- Які матеріали Ви любите писати?
- Зважаючи на специфіку мого відділу доводиться дуже багато писати на міжнародну політичну тематику. Це цікаво, але найцікавіше – це розповідати історії про людей. А такі матеріали мають формат переважно нарису. Цей жанр, на мій погляд – це вершина журналістики.

- А які матеріали Вам писати найскладніше?
- Інтерв’ю. Дуже важко підібрати правильні слова при зустрічі, поставити правильні запитання.

- Які ще негаразди можуть виникнути під час роботи над інтерв’ю?
– Досить часто, коли ти говориш з людиною, розмова здається ладною і системною. А коли сідаєш розшифровувати, то думаєш: «Oh, my God! Тут думка не закінчена! А тут взагалі, що треба писати?». Якось я надрукував інтерв’ю і воно видалося мені вкрай невдалим. А наступного дня мені зателефонував читач із Харкова і сказав, що йому дуже сподобалася ця публікація.

- Який з Ваших матеріалів Вам подобається найбільше?
– Я писав нарис про Валерія Марченка, це український перекладач, публіцист, журналіст, письменник та дисидент. Я дуже довго над ним працював – збирав інформацію, спілкувався з його мамою Ніною Михайлівною (на жаль, нині покійною), читав його статті та книжки про нього. Словом, писав два місяці. У Валерія була дуже трагічна доля – як і в тих, хто мав відмінну від радянської влади точку зору. Його відправили на заслання, в якому він пробув 17 років. Там же він тяжко захворів і помер від хвороби, не отримавши кваліфікованої допомоги. Цей матеріал для мене дуже важливий і значимий. На жаль, сьогодні багатьом бракує таких рис, якими володів Валерій Марченко.