Леся без постаменту

Фантазія театралів-істориків

ЇЇ воскресили. Такою, якою була в житті. Вона знову заговорила. Мовила своїми словами і ледь не своїми ж вустами… Вона знову затанцювала і знову зайшла у злощасну хрещенську воду. Вона знову покохала і… втратила. Леся була жінкою, а не бетонним пам’ятником. І саме такою її відкрив глядачеві Київський театр-студія «МІФ».



Ліжко з білими простирадлами, та темрява – ось і весь антураж. Ніяких тобі декорацій – чиста сторінка, чиста душа… Але, знаєте, цього більш ніж достатньо. Від дії нічого не відволікає. Ореолом світла нас ведуть за ключовими героями, показують акценти, контрасти. Інше лиш тільки домальовує штрихи: освітлення, звук, хореографія. Музична драма молодої режисерки Олександри Кравченко наповнюється усім цим, немов склянка водою, що підживлює квітку – жіночу долю сильної особистості, виражену в найяскравіших її віршах.

«Я ніколи б не проміняла своїх акторів-істориків на професійних. І справа навіть не в тому,
що з юними акторами легше працювати. Просто вони дуже щирі. Театр для них – не спосіб заробити
гроші чи похизуватися, а це можливість сказати щось важливе людям»
– Олександра Кравченко

До речі, у виставі «Лети, моя думко, лети! » (саме так називається постановка про Лесю Українку) немає професійних акторів – тут усі історики. А отже мають власний погляд на життя поетеси, яка цього вечора оживає на сцені актової зали їхньої alma-mater.



Тут юна Леся Українка вперше зустрічається зі своєю Музою (саме вона пробуджує дівчину і підіймає з ліжка), тут до письменниці один раз і назавжди приходить ще одна її супутниця – Хвороба. Метафоричні образи двох її невід’ємних частин втілюються у виставі в повноцінних паралельних героїнях. Одна з них весь час намагається знищити письменницю, а інша – оживляє її, надихає. Це створює неповторну динаміку та гострий контраст.

Перший вихід руйнівної супутниці – із темноти. Несподівано зупинилося радісне святкування Водохреща під веселу пісню – 10-річна Лариса Косач ступила у льодяну воду. Саме тут і з’явилась вона – з розмальованим темним обличчям, єдина дівчина у чорній сукні – Хвороба. Вмить. Усі завмерли. Прожектор освітив темну постать. Вікторія Татькова, студентка історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, виконує дуже потужну негативну роль. За нею крик «Ти горда жінка? » та «Іншим буває гірше! », за нею спроби зневірити, зламати душу тієї, хто насправді, як і ми всі, здатна страждати. Та Леся, зібравшись із силами, відповідає своїми ж безсмертними словами «Хто вам сказав, що я слабка?»

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
(1911 р.)

До того ж, Вікторія – співочий голос постановки. Це вона наприкінці вистави підхоплює за головною героїнею «…Без надії таки сподіватись / Жити хочу! Геть думи сумні» й виводить далі легендарний «Contra spem spero!»

Сказати чесно, Хвороба вийшла набагато яскравішою від Музи, яку виконувала Катерина Наконечна. На тлі такого гострого та, в прямому сенсі слова, голосного негативного образу, м’який позитивний дещо губиться. Але незважаючи на це, усі три складові Лесі (а для мене це було саме так) разом виглядали та відчувалися органічно.

Загалом вистава просякнута глибоким психологізмом, символічністю, метафоричністю. По шкірі біжать мурашки, коли щойно ожила від доторку Музи Леся відбиває на уявному піаніно мелодію, а вже через мить трагічно вішає на стіну свою першу втрату – можливість грати на фортепіано.



Щоби помітити образи та тонкі метафори, або й відкрити якусь нову незадуману автором, за дією варто спостерігати уважно. Тут кожен віднайде для себе власні смисли. Зверніть увагу, коли на Лесю вдягають довгу спідницю… Шукайте мотузку на руках та сіті Хвороби. А як обіграно фразеологізм «поцілунок смерті»!

Молода акторка та студентка історичного факультету Ганна Калугер, що поза виставою здається тихою скромною дівчиною, в роль Лесі Українки ввійшла дуже вдало. Прочитання віршів, емоційно відіграні сцени страждань та кохання, очі, що блищать від сліз… Образ склався воєдино.



А любов на сцені спочатку ніби пломеніє, а потім згасає і «пахне зів’ялими трояндами». Запам’яталися обійми плюща і руїни: ці погляди у далечінь та передача жіночого передчуття близької розлуки… Взагалі у виставі всі вірші добре відіграні – вони оживають.

Їм добре так удвох, — як нам з тобою, — 
А прийде час розсипатись руїні, — 
Нехай вона плюща сховає під собою. 
Навіщо здався плющ у самотині?
(1900 р.)

Роль Сергія у виставі виконує студент 4-го курсу історичного факультету Ярослав Ковальчук.

Леся тут – це не лише вона сама, її Хвороба та Муза, це і кольорове світло (від зеленого до червоного), і музика Шопена, Моцарта, Дебюсі, сучасних українських гуртів. Усе це покликане передати внутрішній стан, відчуття не просто письменниці, революціонерки, сильної духом людини, а й звичайної жінки.



«Лети, моя думко, лети! », – промовляє героїня, вішаючи над ліжком паперового журавлика – символ надії, і без надії, таки, сподівається…

"Ідея цієї вистави виникла ще в мої студентські роки. Мені запропонували
взяти тему про Лесю Українку і я, якщо чесно, скептично до цього поставилася.
Тоді я ще не зовсім відчувала всю глибину цієї поетеси. Але, коли я почала
аналізувати, зрозуміла, що те, як ми сприймаємо видатних людей, заважає
нам самим стати кимось. Ми створюємо монументи, з яких вони потім на
нас дивляться, і здаються такими далекими від нас, просто недосяжними…
А, коли читаєш біографію, раптом виявляється, що вони теж були прості,
звичайні, з плоті-крові.

Саме з таких міркувань і проросла думка робити виставу про Лесю Українку
як жінку, а не революціонерку. Мені дуже хотілося, щоби кожен, хто побуває
в залі, відчув: немає ніяких гіпсових бюстів, нереальних портретів у золотих
рамах. Я ставила виставу про живу людину, якій теж буває важко. Адже ті,
кого ми вважаємо великими, – не янголи і не надзвичайні месії, вони просто
наділені талантом та працьовитістю. Ми маємо зрозуміти, що й кожен з нас
може досягнути певних висот, якщо дійсно захоче і докладе зусиль, або…
якщо не матиме вибору. Можливо, з Лесею саме так і було".

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Синхронні підтягування серед студентів
• УВАГА! 25 травня другий етап передзахисту + зразки оформлення.
• Гітарний вечір в Планеті КНУ
• П'ятилисник дружби
• Ексклюзив: всі секрети конкурсу від Міс Інституту журналістики
• Брюнетки vs білявки: обережно, буде гаряче!
• Що ти хочеш, обирай
• «Ти велична актриса»
• «КІМНАТА КІНОКАТА» де про ката жодного слова
• "Що" і "як" говорять про сесію студенти Інституту журналістики. Відео.