Творчість серед кам’яних джунглів
Олександра Буленок, 2 курс.
Дитячий театр, де кожен може бути собою
Київ потопав у зливі. Холодно. Пальці відмерзають. Хочеться сісти в затишному кафе та випити гаряче какао, забувши про все на світі. Здавалося, що цього дня, 8 жовтня, тепло та сонячний настрій втік на відкриття нового дитячого театру. Туди дістатися було просто. Приблизно 40 хвилин від «Дарниці» – і ми з Алісою вже на станції «Позняки». Не люблю це місце: кам’яні джунглі, непривабливі, похмурі, де кілька разів губилася. Небо сіре, хмарне, калюжі такі велетенські, що в них можна було втопитися. Тремтячи від холоду, ми минаємо кінотеатр «Аладін», завертаємо за «Скандинавську гімназію». Серед спального району, біля одного з під’їздів, висять кульки. Наче радість серед сірих стін. Ось він – дитсадок «Дитяча резиденція», де дитячий театр « Зоряне місто» орендує приміщення. Здається, ми на місці.
Відчиняємо двері – з посмішкою на обличчі нас зустрічає Ольга Резниченко, художній керівник та одна з викладачів дитячого театру. «Проходьте, одягайте бахіли або знімайте черевики», - промовляє вона, вказуючи на вхід до кімнати. Долаємо чотири сходинки. Тепло. Дуже тепло. І справа не лишень в тому, що приміщення опалюється, а і в тому, що на вішалках одразу помічаєш маленькі курточки, пальта, а поруч на підлозі – дитячі черевички.
В одній із кімнат от-от, о 13, мав розпочатися перший майстер-клас для батьків та їхньої малечі. Стіни покриті жовтими шпалерами, тюль усіяна квіточками та зображеннями тварин, довкола різнобарвні столики та тумбочки, стоїть стенд з малюнками та з буквосполученнями, на підлозі – килим з зображенням міста та вулиць. Серед усього цього стоять мініатюрні стільчики, на яких вмостилася малеча (і не зовсім) від 5 до 14 років. Ми з Алісою теж приєдналися до них – трохи старша, але все ще малеча.
Перш за все нам продемонстрували ролик спектаклю минулого сезону «Зоряного міста» - «Казка про ввічливість». Як виявилося, це казка у віршах про добрих фей, злих дівчат та тваринок – усе це іграшки однієї дівчинки. Більш того, 5 років тому театр гастролював з цими казками по фестивалях, гастролях і, що не менш важливо, виступав перед дітьми з обмеженими можливостями.
- В контексті розвитку дитини будуть викладати сценічну мову, акторську майстерність, дефіле, пластику, сценічні рухи, - запевнила усіх присутніх куратор проекту Оксана Морозова, – щоб дітки знали, як саме падати на сцені, коли їх «вбивають».
Переводжу погляд з ораторки на оточуючих. Діти «уважно» слухають та бавляться один з одним водночас, а батьки прислухаються до слів куратора. Біля татка на стільчику заховалася засмучена 5-річна Софійка, яка, насупивши брови, стиснула свою іграшкову мавпочку. Звісно, її однолітків не було, тож почувалася некомфортно. Поруч зі мною – Ліза, шестирічна дівчинка, яка чи не єдина з дітлахів слухала не відволікаючись.
- Ми не робимо театр заради театру, а для того, «щоб», - знову привертає мою увагу своїми словами Ольга Резниченко.
Далі почалося чи не найцікавіше. Презентація завершилась, деякі дітлахи розбіглися, а залишилися на майстер-класи, так би мовити, найсміливіші. Адже на черзі – урок сценічної мови. Два десятирічних хлопця та тринадцятирічна дівчинка були добровольцями для наочної демонстрації ефективності вправ з корегування вимови. Дивно, проте діти не соромилися здаватися смішними та кумедними. Вони хотіли і були готові займатися. Що ж далі? А далі – акторська майстерність. Вдих-видих, вдих-звук-видих – діти практикуються вимовляти написані на стенді буквосполучення, використовуючи методику дихання. «Четыре черненьких чумазеньких чертенка чертили черными чернилами чертеж», - чітко та безпомилково повторювала на різних регістрах скоромовку дівчинка Настя, яка вже 5 років тому спробувала це на собі та вправно навчилася сценічній вимові та сценічному шепоту.
- Ай, ссс, ай, ай, - кричали дітлахи, роблячи вправи з акторської майстерності. Вони виконували вправи на відчуття – холодно, гаряче, боляче від колючок під ногами.
Кожен з них намагався грати так, як того вимагає їхній характер: хлопчики сміялися, стрибали, жартували, а дівчинка трималася стримано та холодно. «Що поробиш, підліток», - промайнуло в мене в голові. Я вийшла. В іншій кімнаті заховалися дві дівчинки малюючи: уважна слухачка Ліза та стримана Катя. Вони сміялися та жартували, питали, скільки років моїй матері та самостійно відповідали, що «напевно, сто років». Дитячий сміх. Такий щирий і невимушений. Заспокоює.
- Звісно, я буду сюди ходити. Тут мої подружки і мені тут подобається, - сказала Ліза, широко розплющивши блакитні оченята.
- А ви знали, що безкінечність – найбільше число? – промовила Катя, провокуючи в мене думки: «Звідки такі розумні діти?»
Повертаюся на майстер-клас. Діти вже встигли перейти до іншої методики навчання – візуальної. Вони повторювали сценки з книжки: обирали образи, фантазували, продумували історію своїх персонажів та обігрували це все. Що тільки не грали юні актори! За 15 хвилин їм вдалося обіграти і закоханих, і дітей, які хочуть потрапити на корабель, і дорослих, які переймаються за гроші.
Завершилось це дійство виступом Насті. Вона декларувала написаний Оксаною Морозовою вірш «Чудовище», рядки якого описують проблеми у стосунках між дітьми та батьками, непорозуміння та дитячі хитрощі. Усі аплодували. Справді, прекрасний виступ юної акторки. Емоційно, а головне – правдоподібно, що цілком зрозуміло.
Наостанок куратор запевнила, що будуть різні групи за віком: як для 6-річних, так і для студентів. Тож ми з Алісою полегшено зітхнули. На такій ноті організатори подякували присутнім за візит та оголосили про завершення святкового відкриття театру. Потихеньку кімната звільнилася і ми пішли прощатися з новими подружками.
Після відкриття ми все-таки завітали до кав’ярні випити какао. Дитячий театр зібрав дітлахів та їхніх батьків, аби запросити до світу, де кожен зможе проявити себе. І ми також обов’язково туди завітаємо.
Ще про цю подію «ЗВЕЗДНЫЙ ГОРОД» 2.0
Київ потопав у зливі. Холодно. Пальці відмерзають. Хочеться сісти в затишному кафе та випити гаряче какао, забувши про все на світі. Здавалося, що цього дня, 8 жовтня, тепло та сонячний настрій втік на відкриття нового дитячого театру. Туди дістатися було просто. Приблизно 40 хвилин від «Дарниці» – і ми з Алісою вже на станції «Позняки». Не люблю це місце: кам’яні джунглі, непривабливі, похмурі, де кілька разів губилася. Небо сіре, хмарне, калюжі такі велетенські, що в них можна було втопитися. Тремтячи від холоду, ми минаємо кінотеатр «Аладін», завертаємо за «Скандинавську гімназію». Серед спального району, біля одного з під’їздів, висять кульки. Наче радість серед сірих стін. Ось він – дитсадок «Дитяча резиденція», де дитячий театр « Зоряне місто» орендує приміщення. Здається, ми на місці.
Відчиняємо двері – з посмішкою на обличчі нас зустрічає Ольга Резниченко, художній керівник та одна з викладачів дитячого театру. «Проходьте, одягайте бахіли або знімайте черевики», - промовляє вона, вказуючи на вхід до кімнати. Долаємо чотири сходинки. Тепло. Дуже тепло. І справа не лишень в тому, що приміщення опалюється, а і в тому, що на вішалках одразу помічаєш маленькі курточки, пальта, а поруч на підлозі – дитячі черевички.
В одній із кімнат от-от, о 13, мав розпочатися перший майстер-клас для батьків та їхньої малечі. Стіни покриті жовтими шпалерами, тюль усіяна квіточками та зображеннями тварин, довкола різнобарвні столики та тумбочки, стоїть стенд з малюнками та з буквосполученнями, на підлозі – килим з зображенням міста та вулиць. Серед усього цього стоять мініатюрні стільчики, на яких вмостилася малеча (і не зовсім) від 5 до 14 років. Ми з Алісою теж приєдналися до них – трохи старша, але все ще малеча.
Перш за все нам продемонстрували ролик спектаклю минулого сезону «Зоряного міста» - «Казка про ввічливість». Як виявилося, це казка у віршах про добрих фей, злих дівчат та тваринок – усе це іграшки однієї дівчинки. Більш того, 5 років тому театр гастролював з цими казками по фестивалях, гастролях і, що не менш важливо, виступав перед дітьми з обмеженими можливостями.
- В контексті розвитку дитини будуть викладати сценічну мову, акторську майстерність, дефіле, пластику, сценічні рухи, - запевнила усіх присутніх куратор проекту Оксана Морозова, – щоб дітки знали, як саме падати на сцені, коли їх «вбивають».
Переводжу погляд з ораторки на оточуючих. Діти «уважно» слухають та бавляться один з одним водночас, а батьки прислухаються до слів куратора. Біля татка на стільчику заховалася засмучена 5-річна Софійка, яка, насупивши брови, стиснула свою іграшкову мавпочку. Звісно, її однолітків не було, тож почувалася некомфортно. Поруч зі мною – Ліза, шестирічна дівчинка, яка чи не єдина з дітлахів слухала не відволікаючись.
- Ми не робимо театр заради театру, а для того, «щоб», - знову привертає мою увагу своїми словами Ольга Резниченко.
Далі почалося чи не найцікавіше. Презентація завершилась, деякі дітлахи розбіглися, а залишилися на майстер-класи, так би мовити, найсміливіші. Адже на черзі – урок сценічної мови. Два десятирічних хлопця та тринадцятирічна дівчинка були добровольцями для наочної демонстрації ефективності вправ з корегування вимови. Дивно, проте діти не соромилися здаватися смішними та кумедними. Вони хотіли і були готові займатися. Що ж далі? А далі – акторська майстерність. Вдих-видих, вдих-звук-видих – діти практикуються вимовляти написані на стенді буквосполучення, використовуючи методику дихання. «Четыре черненьких чумазеньких чертенка чертили черными чернилами чертеж», - чітко та безпомилково повторювала на різних регістрах скоромовку дівчинка Настя, яка вже 5 років тому спробувала це на собі та вправно навчилася сценічній вимові та сценічному шепоту.
- Ай, ссс, ай, ай, - кричали дітлахи, роблячи вправи з акторської майстерності. Вони виконували вправи на відчуття – холодно, гаряче, боляче від колючок під ногами.
Кожен з них намагався грати так, як того вимагає їхній характер: хлопчики сміялися, стрибали, жартували, а дівчинка трималася стримано та холодно. «Що поробиш, підліток», - промайнуло в мене в голові. Я вийшла. В іншій кімнаті заховалися дві дівчинки малюючи: уважна слухачка Ліза та стримана Катя. Вони сміялися та жартували, питали, скільки років моїй матері та самостійно відповідали, що «напевно, сто років». Дитячий сміх. Такий щирий і невимушений. Заспокоює.
- Звісно, я буду сюди ходити. Тут мої подружки і мені тут подобається, - сказала Ліза, широко розплющивши блакитні оченята.
- А ви знали, що безкінечність – найбільше число? – промовила Катя, провокуючи в мене думки: «Звідки такі розумні діти?»
Повертаюся на майстер-клас. Діти вже встигли перейти до іншої методики навчання – візуальної. Вони повторювали сценки з книжки: обирали образи, фантазували, продумували історію своїх персонажів та обігрували це все. Що тільки не грали юні актори! За 15 хвилин їм вдалося обіграти і закоханих, і дітей, які хочуть потрапити на корабель, і дорослих, які переймаються за гроші.
Завершилось це дійство виступом Насті. Вона декларувала написаний Оксаною Морозовою вірш «Чудовище», рядки якого описують проблеми у стосунках між дітьми та батьками, непорозуміння та дитячі хитрощі. Усі аплодували. Справді, прекрасний виступ юної акторки. Емоційно, а головне – правдоподібно, що цілком зрозуміло.
Наостанок куратор запевнила, що будуть різні групи за віком: як для 6-річних, так і для студентів. Тож ми з Алісою полегшено зітхнули. На такій ноті організатори подякували присутнім за візит та оголосили про завершення святкового відкриття театру. Потихеньку кімната звільнилася і ми пішли прощатися з новими подружками.
Після відкриття ми все-таки завітали до кав’ярні випити какао. Дитячий театр зібрав дітлахів та їхніх батьків, аби запросити до світу, де кожен зможе проявити себе. І ми також обов’язково туди завітаємо.
Ще про цю подію «ЗВЕЗДНЫЙ ГОРОД» 2.0
Схожі новини
- Шалені й молоді
- "Art і Шо тут проісходіт" №5, 2016 (12 сторінок А3)
- The Washington Post – карати (,) не можна (,) помилувати
- "Art і Шо тут проісходіт" №4, 2016 (8 сторінок А3)
- "САПФО" №4, 2016 (8 сторінок А3)
- "Art і Шо тут проісходіт" №3, 2016 (8 сторінок А3)
- Best тому що KNU fest
- "САПФО" №2, 2016 (16 сторінок А3)
- Чим живе сучасний Донецьк? Репортаж.
- «Дорога до Інституту. Думки про все і ні про що»
Останні добавлені
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
Жага до перемог
Ендорфіни для душі, або чому я хочу в Сомалі
Соломiя Вiтвiтська : треба займатися тим, що приносить задоволення, i тодi все вийде
Гра на виснаження
Дивись, нас тепер троє: я, ти і моя хвороба
Віка Смикова: «Хотіла бути актрисою, а стала піарником»
Поліна Фоменкова: «Є лише єдиний шлях прожити своє життя недарма – це реалізувати потенціал, який є в кожного!»
Юлія Прядко: про безглуздість мрій і політ у космос, коли ракети немає
«Я думала, це я так добре розумію білоруську, а то була російська з акцентом»
По нотах особистості
Про що мріє радіотехнік
Я би хотів поєднати користь і розваги
«ВСЕ, ЩО Я БАЧУ ТЕПЕР – ОЧІ»
«Дванадцять років без алкоголю та з чіткими цілями у житті»: інтерв’ю із панк-рокером, що вчасно зупинився
Эстетика мрака: Резидент арт-лейбла EX_NEGATIVO
FEEL LIKE YOURSELF: ANASTASIA IVANOVA
«Життя в Україні очима іноземця»
«З серйозним обличчям круті ідеї не придумуються”
Ad altiora tendo – Я прагну вищих речей!
Крутий редактор чи котлети замість мрії
Я не пишу для того, щоб стати кимось чи щось зробити. Я просто хочу розказувати історії.
Новий Христофор Колумб
Євгенія Брага: “Завжди роби виклик самому собі”
«У мене немає мрій, у мене є довготрималі цілі», - дівчина з фотоапаратом.
Редактор ефірного промо: життя на полі бою
Віталій Ващук: «Займайтеся тим, від чого вас пре!».
Французька екзистенціалістка
Олександр Чорний: «Українським композиторам присутній бунтарський дух та ходіння «по лезу»
NK: Я люблю зморшки! Вони віддзеркалюють досвід і мудрість
Уляна Бойко: «У мене ніколи не було заготовленої моделі поведінки. Але завжди було розуміння, що я несу відповідальність за продукт і за команду»
Некомфортна зона комфорту
«Завжди хотіла пов’язати свою діяльність із словом»
Без сорому, книг та мистецтва: сповідь сучасного програміста
Мрії в дії: байдарки замість географії
Статус: у вічному пошуку
Наталія Ємеліна: “Секрет кар'єри: чесно, багато, якісно працювати і знати собі ціну”
Якщо ти молода, амбітна і православна
Роман Кравець: "Бути журналістом – це певною мірою благодійність"
Олексій Мандзій: "Колись казали, що в нас дві булави - три гетьмани, а тепер кажуть: "Дві теми - три експерта"
НОВИНИ - ЦЕ РЕЖИМ НОН-СТОП
Важливо шукати людей, які продукують сенси
Про журналістську професію Надії Петруньок - парламентського журналіста телеканалу NewsOne.
ЄВГЕНІЯ ДАВИДЕНКО: ЖУРНАЛІСТИКА - ЦЕ ПРОФЕСІЯ, ЯКА ВІДКРИВАЄ МОЖЛИВІСТЬ ПРИМІРЯТИ НА СОБІ ЧИ НЕ ВСІ ПРОФЕСІЇ!
Треба інтерв`ю - "люди самі знаходяться"
Презентації вибіркових дисциплін
Питання та програми дисциплін до іспитів ІІ семестр
Антоніна Предко: «Жіноча стать в кіберспорті — це проблема»
AdreN: «Моя роль — найважливіша, якщо я з нею не можу впоратись, то гра може піти не в те русло»
«Київ під підошвою» - концерт Oxxxy в Stereo Plaza
ФК «Динамо» Київ провів Весняний кубок з ком’пютерного футболу
Картини Євгена Гули: кольорова віртуозність
Одноденна практика в УНІАНі
Розкішні тропіки – у центрі столиці!
День практики в «УКРІНФОРМІ»
"Капітолій", №1, 10.12.2016 (50 сторінок А4)
"Меркурій. Детектор правди".№1. (64 сторінки А4)
(044) 481-45-61
mail: [email protected]