Репортаж
Як завжди, у гонитві за часом, я вибігаю з гуртожитку і поринаю, немов у течію, в таку буденну подорож від дому до інституту. Йдучи, я перевіряю пошту на телефоні, намагаюсь комусь подзвонити, але морозний вітер перешкоджає цьому, обпікаючи мені руки. На шаленій швидкості пролітаю повз спортивний комплекс, але встигаю побачити людей, які бігають. Відразу згадую свої літні пробіжки, коли вставати зранку було за щастя, аби насолодитися прохолодним повітрям і піснями пташок. Даю собі обіцянку ввечері піти до спортзалу.
Загубившись у своїх думках, помічаю, як нічна прохолода посріблила гілки дерев інеєм. З’являється раптом новорічний настрій, але вітер знову наздоганяє мене. Тепер моє єдине бажання – швидше добігти до метро. Кілька сотень кроків – воно проковтнуло мене. Я розчиняюся, немов пігулка. Займаю місце. Поринаю у свої думки. Намагаюся розставити їх у логічному порядку, нічого не виходить. Раптово моя внутрішня муза нашіптує мені останній стовпчик недописаного вранці вірша:
Я замріялась, заліталась,
Майже зібрала у кишені бите скло
Замість зірок.
Шкода тільки, що істину зрозуміла
Лише сьогодні вранці:
Заради мрії треба стертися в порошок…
Тепер мені добре. Швидко його записую в телефон, бо дівоча пам’ять іноді підкидає сюрпризи... Згадую минулий рік, коли ми зі студентом- «рекламістом» кожного ранку ходили разом до інституту і по дорозі вигадували вірші. Час ішов непомітно. Зараз він переїхав, і ми бачимося лише в альма-матер.
Мої думки перебиває голос: «Станція «Лук’янівська». Я вибігаю з вагону. Підіймаюся ескалатором вгору. Виходжу на вулицю. Дивуюся властивості людського мозку – думати про все і ні про що водночас…