«Київська Япономанія», або фестиваль японської культури. Репортаж.

Про те, як на фестивалі японці вражали

«Надзвичайно теплий день як на 3 жовтня» - подумала я суботнім ранком. І так, як я маю звичку ніколи не сидіти вдома у гарну погоду, я пішла культурно розвиватися. І звичайно, між фестивалем вуличної їжі та японською виставкою вибір був очевидним.

На годиннику п’ятнадцята двадцять, і ми заходимо у широкі двері центру подій Nivki-hall. Заблукати було неможливо, адже на відстані кілометра від центру нам назустріч йшли люди, що на сто відсотків поверталися з виставки.

«Дівчата, вхід коштує 80 гривень», - кличе нас чоловік за столиком і додає: «Проте якщо вам немає 18-ти, ми продаємо за 40». Добре, що ми молодо виглядаємо.

Готові вже піднятися на другий поверх, але тут нас знову покликали. Довелося заповнити анкету про те, звідки ми дізналися про виставку, та одягти на себе браслетики.

Нарешті піднялися, і одразу ж нас зустрів просторий зал, на жаль, з не дуже великою кількістю людей. Увагу привернула купка людей біля столу, за яким стояв чоловік із хлопчиком. І, звичайно, там була їжа. А саме то був майстер-клас з приготування традиційних японських солодощів вагасі. Нам не довелося їх спробувати, так як тарілки вже залишилися пустими.

Не сильно розчарувавшись, побачили ще одну купку людей. «Японські соуси? Справді? Вони мають щось, окрім соєвого соусу?» - була перша моя думка. Так, вони дійсно мають й інші соуси, причому неймовірно смачні. Кунжутний соус я навіть прикупила для себе.

Подивившись у розклад подій фестивалю, побачила, що от-от почнеться майстер-клас з ікебани, і вирішила, що це найкраще з усього, що зараз тут відбувається. І яке ж було моє здивування, коли, зайшовши в аудиторію, я побачила дійсно велику кількість людей. Ледве знайшли місце.

Насправді, лекторша не розповіла нічого особливого, але у кожного ікебана вийшла дуже гарною. І творчою.



Після майстер-класу ми спустилися на перший поверх і зайшли у ще одну залу. І тут нас чекав захват: кімната із речами, які дійсно надають японської атмосфери. Бонсай, орігамі, колекція кімоно, лучний тир, аніме та японські фотоапарати Canon. До речі, фотографи пропонували відвідувачам сфотографуватися на один з їх фотоапаратів та отримати фото безкоштовно. Ми не могли не використати цю можливість. Також кожен міг сфотографуватися в одному з кімоно. Звичайно, за додаткову плату.

Пройшовши у наступну кімнату, ми одразу ж почули веселий сміх. Це були підлітки, які грали у японську карточну гру. І взагалі уся кімната була присвячена іграм і розвагам. В одному кутку – японські комп’ютерні ігри. У іншому – комікси із аніме, а точніше вони називаються манго. І на моє здивування, люди купляли їх! І не мало людей.

В останній залі знаходилися японські картини. Вразило те, наскільки японці промальовують кожну деталь. І якщо здалеку цього непомітно, то, підійшовши, стає зрозуміло, що це дуже тонка робота. Ну, а деякі виглядають, як дитячі розмальовки.



Аби вийти з виставки, потрібно було пройти повз японський ресторан. Відвідувачі насолоджувалися роллами, а також японським саке.

«Так, японці вміють вразити. Чудова виставка», - сказала я подрузі, несучи у руках нашу японську ікебану.

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Філософія міграції. Репортаж.
• Редакційна “бджілка”
• «Від п’ятірок за диплом до прибутків за проект»
• Журналістська кар’єра: з нуля до успіху в Європі
• Неочікуване підвищення
• Шлях завдовжки у 15 років
• На афіші - вила. На календарі 13 число: час парламентської журналістики з Анастасією Асєєвою
• Ходити – значить жити. Репортаж.
• Ті, що не уявляють себе без дороги
• Світла редакція