Пам’ять на трагедії

Анна Донець, 2 курс.

Колонка головного редактора

Про безжальне, криваве та безглузде

Ці події сколихнули увесь світ. Здавалося б, сьогодні, коли розмови у стилі «це ж XXI століття» видаються навіть архаїчними, бо усі більш-менш звикли до нього, подібного статись не мало б, та втім, не мало й статись анексії Криму, війни на Донбасі, падіння літака над Синайським півостровом і ще багатьох речей.

Усі щиро співчувають Франції, її втратам. Європа шукає винуватців, до французького посольства зносять квіти. А разом із тим, українці помирають на сході. Кожна насильницька смерть – це трагедія, тоді чому ж смерть парижан оплакує весь світ, коли смерть українців залишається в сльозах їхніх матерів і на устах нашого народу. Подібне в «XXI столітті» мало б, як мінімум, викликати безліч запитань, натомість їм не потрібні відповіді. Не хочеться порівнювати ці події, занадто вже вони трагічні та занадто багато часу, за мірками сторінок щоденних газет між ними.

Коли в листопаді 2013 все почалось із розгону Євромайдану, у мережі Facebook щодня отримувала десятки повідомлень від друзів з інших країн. Колишній однокласник з американської школи написав дуже лаконічний пост «Please pray for Anna and all the people of Ukraine». Тоді уявлення про події в Україні в них було дуже туманним, таким воно і залишилось, але із новин зникли зображення київських вулиць. Сьогодні ледь не кожен у цій самій соцмережі, підтримуючи Францію, накладає поверх свого фото прапор європейської держави. Чи надовго?

У мого викладача з історії в США на лівому верхньому кутку дошки завжди було написано «Remember 9/11». Він не стирав цей напис ніколи. Просив пам’ятати про трагедію не лише в річницю, а завжди. Подібне не має повторитись, а для цього потрібно перш за все пам’ятати. У світі так багато може статись за кілька годин, що вже говорити про кілька років, десятиліть. На зміну одним втратам приходять інші. Не будемо вдаватись у філософію і говорити, що людству варто вчитись на своїх помилках. Для цього є дослідники та історики. Ми лишень сподіваємось, що суспільство не буде обмежуватись аватарками та постами у соцмережах, коли справа доходить до чогось на кшталт терактів у Парижі.

У цьому номері ми щиро хотіли би більше поговорити про проблеми студентства і довгі черги в поліклініках, бо на фоні останніх подій такі речі не видаються настільки катастрофічними. Певне, будь-хто, хто втратив рідних під час терактів у Парижі готовий був би вистояти найдовшу чергу та віддати усе що має, аби повернути їх. Ми б із задоволенням написали топ-матеріал про щось життєрадісне, замість того, щоб вирізати з інтерв’ю нестримний потік нецензурних висловлювань, найкривавіші описи та зображення, що врізались у пам’ять людині, яка пережила стрілянину в паризькому барі. Хотіли б обговорити фото звичайних котиків, замість тих, що можна знайти за хештегом «BrusselsLockdown».
Але не можемо. Тому поговоримо про це. Про безжальне, криваве та абсолютно безглузде.

Переглянути випуск газети "ПРОСТО ГАЗЕТА" №4

Пам’ять на трагедії

Оцініть написане та прокоментуйте: