«Давай виключим світло і будем мовчати»

Діана Ковальова, 2 курс.

Рубрика: театр

Як Московський незалежний театр доводив київській публіці, що мовчати іноді важливіше, ніж говорити

Все починається з цеглинних стін фойє, в якому хоч і незвично, але затишно почувається кожен глядач. Антуражне напівіндустріальне приміщення майже без ремонту, запалені свічки, написи на стінах, не гучна, але помітно граюча музика, створюють неповторну атмосферу цього «театру-не-театру». «PostPlayТеатр» – ще зовсім новачок на театральній сцені Києва. Він не має помпезної будівлі в центрі міста, шикарних костюмів та акторів із гучними іменами. «PostPlayТеатр» – це невелика трупа відданих справі акторів і драматургів, це пристрасна аудиторія, це щирі та палкі розмови після вистав, «PostPlayТеатр» – це «театр після гри».

Разом з іншими відвідувачами я прийшла сюди помовчати. Але мовчатимемо ми на не просто так, а на хвилюючу кожного, гостру проблематику. «Мовчання на задану тему» – це вистава московського незалежного театру документальної п’єси «Театр.doc». Сьогодні режисер театру та автор проекту Всеволод Лісовський готується помовчати на задану тему разом із українцями.

«Про що у 2016 році не можуть не говорити росіяни з українцями? Вони не можуть не говорити про війну. Але з іншого боку, слів сказано багато, і вони мало допомагають. Тому ми спробуємо про війну помовчати. Не замовчати, а свідомо думати про війну. Двома мовами. Можливо це якось подіє?» – розказує про таку своєрідну форму естетичного супротиву режисер.

В фойє гучно перемовляються гості, разом з усіма спілкуються і художній керівник «Teaтр.doc» Михаїл Угаров, і драматурги «PostPlayТеатр» Яна і Ден Гуменний, і деякі актори, що також прийшли відвідати незвичну виставу. Голоси не стихають ні на хвилину, але з розмов розумієш – всім дуже кортить помовчати.

Нарешті ми входимо до невеличкої зали-амфітеатру, розрахованої приблизно на сорок-п’ятдесят глядачів. На сцені з реквізиту – дошка і стілець, на які направлений єдиний софіт. Відчуваю себе школяркою, що сидить на незручному стільці і чекає поки вчитель напише на дошці тему контрольного твору. Майже так і трапляється, тема сьогоднішнього мовчазного твору: «Як справи?». Учитель-актор сідає перед аудиторією на той самий самотній стілець і уважно стежить очима за кожним, мабуть, щоб не списували.

Як старанна учениця я думаю про всі свої нагальні справи і оцінюю внутрішню налаштованість, а потім все ж таки не витримую і починаю стежити за іншими глядачами. Я сиджу на останньому ряду, тому мені видно все найцікавіше. Кожен мовчить по-своєму. Хтось емоційно, хтось заглибившись у себе. Дівчина виходить на сцену і відповідає на запитання фразою «Добре, а в тебе?». Напевно, відмінниця. Потім до цього діалогу трохи дивне, але все одно слово «Кьеркегор» додає хлопець. Мовчазна розмова стає все більш кумедною. На перших рядах сміються дівчата, маскуючи сміх кашлем, хтось хрустить пальцями, біля мене якийсь чоловік не відкриває очі вже двадцять хвилин і, здається, тихенько сопе, хтось відбиває ногою ритм, а поки я за всім цим спостерігаю, активний хлопець у шкіряній куртці вже встиг зробити селфі з усіма, до кого зумів дотягнутися.

Актор, на відміну від нас, сидить все так само зосереджено, як на початку вистави, і виразно мовчить, зазираючи кожному в очі або, навпаки, дивиться скрізь натовп і відповідає на головне запитання вечора. На хвилину мені здається, що це він – уважний глядач, що спостерігає за нашим імпровізованим перфомансом німого комунікування, і це дещо моторошно. Пройшло вже сорок хвилин вистави, атмосфера стала дещо напружена, з’явилася нервозність, рухи і звуки зійшли до мінімуму, проте можна почути позіхання, що йдуть одне за одним суцільною чередою. Хтось не витримав і пішов, я і сама вже ледве витримую, але в якийсь момент вмикається світло і виставу оголошують завершеною.

Мовчати годину не так легко, але і не так складно. Виявилося корисним просто подумати, сконцентруватися на власних відчуттях та ідеях, і зрозуміти, що тиша ніколи не буває мертвою.

Глядачі виходять із зала повільно: хтось виглядає повністю позбавленим енергії, хтось навпаки занадто емоційно жестикулює і спілкується. На виході із театру я «ловлю» одну із глядачок і питаю про ії враження.

«Година пройшла безсумнівно не дарма, – відповідає Наталія. – За п’ять хвилин після вистави стало остаточно зрозуміло, що перфоманс мегакрутий. Не знаю, як щодо дзену або медитативного стану, але виходиш просвітленим. Дякую «PostPlayТеатр» і «Театр.DOC» за нові враження. Іноді мовчати дійсно важливіше, ніж говорити».

Схожі новини

Коментарі

StephenScuth

04 марта 2018 16:10

TRADE SIMPLY AND QUICKLY WITH PROFESSIONAL SIGNALS! http://workle.website/5c

ondertekende brief

09 апреля 2018 17:34

earliest metre netrio.ikgelukkig.amsterdam/juist-om-te-doen/kaneelpoeder-afvallen.html that an ad libitum regimen financially embarrassed in protein and intense in carbohydrate has been sign in up to hold the in any state message as calorie rouspa.buik.amsterdam/dokters-advies/voedsel-tegen-obstipatie.html proviso, says Simpson. He says that miscellaneous adored protein, gruff carb diets may unconcern people accon.ikgelukkig.amsterdam/gezond-lichaam/vertraagde-maagontlediging-behandeling
.html communicate in bow or maximise fertility, but they could go-between problems in the cosmopolitan term.