КОЛИ МОРОК ОПУСТИВСЯ НА ФРАНЦІЮ

Олена Бондаренко, 1 група, 2 курс.

L`HEXAGONE ПОРАНЕНО, АЛЕ НЕ ВБИТО

Чому це сталося з моєю країною? Адріен Бессу, ніби, мимоволі додавав це запитання до кожної своєї думки. Вже прожито півтора тижні після кривавої п’ятниці в Парижі, а француз досі не може зрозуміти, чому його улюблений L`Hexagone (так називають країну жителі) тієї ночі трусило та лихоманило з волі людей, погляди яких, йому чужі та по-звірячому жорстокі. Суботнім вечором мій Skype струсонуло від дзвінка з Європи: «Я готовий тобі про все розповісти».

QUAND?

Був вечір п’ятниці. Знаєте, такий собі традиційний вечір п’ятниці у Франції. Паби, бари, кафе, ресторани. Усе було в нашому розпорядженні. Хоча ні, пам’ятаю, що щось у тому вечорі було незвичне. Було якось прохолодніше, ніж зазвичай. А, можливо, мені просто здалося. У вас було колись таке відчуття, що, коли ви прокручуєте якийсь страшний момент свого життя знову й знову, то з’являються якісь нові деталі? Ніби, ви пам’ятаєте те, чого не було. От і зі мною так. Це був просто вечір. Ніби, такий, як і всі вечори п’ятниці, що я проводив зі своїми друзями. Нас було п’ятеро: Марін, Люк, Ів, Захарій і я. Ми були щасливі, що закінчився важкий трудовий тиждень. Декілька келихів гарного дорогого алкоголю мали б зняти стрес. Планували піти у зовсім інше місце, на іншій вулиці. Але ж якийсь чорт підштовхнув нас піти саме до бару «Le Carillon» (з франц. – «передзвін») і так сталося, що він опинився серед тих закладів, на підлозі яких пролилася людська кров. Ми з друзями зайшли до бару десь о дев’ятій годині, а через півгодини вже почалися постріли.

OÙ?

Ви знаєте, настільки французи люблять посиденьки в барах з друзями? Ця атмосфера, це вино, ці розмови. За це ми всі так любили «Le Carillon». Туди заходиш – і почуваєшся, ніби, вдома. Он за тим столиком сидять твої знайомі, он за стійкою – твій товариш бармен, якому ти лишив на чай всі гроші, коли приходив пожалітися на розрив із коханою. Там завжди тьмяне світло. Ми з друзями жартували, що це для того, аби коли ти сильно нап’єшся, не було надто боляче очам дивитися на світло. Там старі дивани. Одного разу між подушками одного дивану я знайшов записку з 2007 року від якось хлопця. Він написав послання майбутньому відвідувачу «Le Carillon». Я навіть приблизно пам’ятаю, що було у тій записці: «Чуваче, бар – класний, а я - п’яний. І ти повеселись тут на повну». До чого це я? Ви уявляєте, скільки знадобиться часу, аби повернути ту затишну атмосферу, яка колись панувала у цьому барі? Кожного разу, як люди сідатимуть собі за столики, замовлятимуть каву, невже знайдеться та людина, яка навіть через десять років не згадає, що за жахіття тут сталося?

COMMENT?

У барі ми вже просиділи півгодини. Обговорювали футбол, на який ми не потрапили. Грала Франція з Німеччиною на «Stade de France». Той самий, що став першою мішенню терористів. Так дивно виходить. Ви дивилися фільм «Пункт призначення?». Там людей, яким вдалося уникнути смертельної небезпеки, ця небезпека ловила в іншій ситуації. У нас так само вийшло. Не пішли на футбол – так пішли до бару. Хочеться якось іронічно осміхнутися.

Надворі почувся постріл за пострілом, автоматна черга. Те, що відбувалося далі словами описати дуже важко. Дуже важко емоції, які змінювалися за частки секунди, передати словами. Але я спробую. На мить – це була тиша. Дві секунди, не більше. Люди завмерли з вилками в руках, з бокалами, піднесеними, аби сказати тост. Бармен саме протирав склянку і в той момент скло скрипнуло від чистоти. Ніби величезна лавина, на бар обрушився нестримний, відчайдушний крик людей. Спочатку стріляли в тих, хто сидів на літній терасі. Кулі пробили скло. Ніби за чиєюсь командою усі відвідувачі лягли на підлогу. Хоча ні, вони не лягли. Вони впали, притислися до підлоги, вдавилися в неї усім тілом. І ми разом з усіма. На вулиці кричали так, ніби це відбувалося в пеклі. Усередині бару люди досі не могли зрозуміти, що відбувається. У нас усіх була просто паніка, ми відчували тваринний страх, страх за своє життя. У такі моменти ти не думаєш про того, хто десь там, зовні, лежить і кричить від болю, бо його поранила куля терориста. У такий момент людина забуває про всю гуманність, чуйність, доброту. У ній прокидається лише один інстинкт – інстинкт самозбереження.

Пройшло ще декілька секунд. Біля мене на підлозі лежала жінка, яка судомно ридала, кликала Бога. Можливо, у той момент вона стала атеїсткою, бо Бог таки не прийшов їй на допомогу. Я притиснув указівний палець до губ, показуючи їй, аби вона замовкла. Крики ніколи ні до чого доброго не приводять. Я так аналізував лише з тих бойовиків, що колись дивився, адже у той момент був упевнений, що це пограбування і нас беруть у заручники.

QUI?

Я лежав обличчям до підлоги, закривши інстинктивно голову руками. Боявся підняти голову, коли почув, як хтось заходить до бару. Під ногами цієї людини тріскотіло скло з розбитого вікна. Пролунала ще череда пострілів. Люди знову почали кричати. Хто – від болю, хто – від страху. Я зовсім не бачив терориста, у що він був одягнений, що було в його очах, коли він вбивав невинних людей. Мені важко вихопити з пам’яті той самий момент. Я навіть не пам’ятаю, чи сказав він тоді щось, чи мовчки забрав життя у 15 людей. Завили сирени. Поспішала швидка та поліція. Я подивився на друзів. Вони були неушкоджені. Ми почали допомагати іншим оговтатися. Деякі люди досі боялися підніматися з підлоги, адже біля них лежали трупи. Трупи людей, з якими вони дві хвилини тому розмовляли за келихом вина. Це були їхні друзі, близькі, родичі. Це були чиїсь брати, сестри, діти, батьки. Все здавалося страшним сном. У цьому не було ніякого сенсу. Взагалі ніякого.

Швидка забрала вбитих та поранених. Тим, кого лише зачепило уламками скла, обробили рани на місці. Набігли журналісти. Усі просили прокоментувати, розказати. За це й не люблять вашу журналістську братію. Мене десять хвилин тому ледь не вбили, у мене перед очима промайнуло усе життя, а преса хоче, аби я про це розказував у ту ж секунду.

POURQUOI?

Додому мене довезли друзі з іншого кінця Парижу. Коли зайшов до квартири, машинально увімкнув телевізор. Там розповідали про теракт. Про те, що він був не один, про те, що загинуло більше сотні людей, про те, що Франція сама не своя. Я вимкнув телевізор, не міг дивитися, не міг слухати. Усю ніч соціальні мережі лихоманило від безкінечного потоку інформації. Люди розшукували своїх друзів та родичів. Останнє, що зробив перед сном – поставив позначку «I am safe» на сторінці у Facebook, бо знайомі розривали телефон, допитуючись, що зі мною сталося.

Я думав, що наступного ранку людей на вулицях не буде зовсім. Думав, що вони побояться виходити після того, що сталося. Але ні. На вулиці побачив багато людей із плакатами «Ми не боїмося!»

Чому? Чому і навіщо? Вбивати людей, які не мають жодного відношення до політики? Аби вказати самим політикам Франції на їхні помилки? Я думаю, що у цьому випадку роботу над помилками ніяк не зробиш. Уже нічого не можна виправити. Ця страшна ситуація згуртувала Францію, але показала, що ми не можемо тримати усе під контролем. Ми не боїмося, ми просто не розуміємо. Чому це сталося із нашою країною? Чому це вже, ніби, постійно трапляється із нашою країною? Французи вдячні світові за таку підтримку та співчуття. Знати, що ми не одні дуже важливо. L`Hexagone поранено, але не вбито. Ми не боїмося.

КОЛИ МОРОК ОПУСТИВСЯ НА ФРАНЦІЮ

Оцініть написане та прокоментуйте: