Чому українці бояться Путіна, або балачки біля МЗС. Репортаж.

У МЗС бояться припускати, що може чекати на Путіна в майбутньому.

Іду до великої білої будівлі. Справа від мене проколює небо золотими хрестами Михайлівський собор. Навколо – десятки машин різних марок, кольорів і різних статків.

Ах ось – будівля великих дипломатів. Масивні колони тримають на собі не те, що шість поверхів, а всю Україну. Такі вони вже великі. Немає на них звичних прапорів нашої держави та Європейського союзу. Посварилися чи що? Та ж ні, зарубіжні країни по черзі ратифікують асоціацію, а скоро ще й круглий стіл відбудеться. Чого ж то їх забрали?

Підходжу ближче до входу. Купка поважних дядьків у костюмах палять.

«Вони ж якісь-там дипломати, вирішують долю України», - думаю.

Страшно до них підходити, хоч і це звичайні люди: дві руки, дві ноги, цигарки, BMW і якась модна краватка. Нічим не відрізняються від он того чоловіка, що йде в спортивних штанах і несе чорний пакет. На ньому, до речі, теж є BMW. Тільки то напис.

Роблю серйозний і заклопотаний вигляд. Одягнута я гарно, може, сприймуть за «свою»? Беру в руку телефон і починаю говорити:
«Так, звісно. Цю справу ми вирішимо. Ага. Треба нанести йому візит. Пришли перевірку. Ні, платити не треба, все має бути за буквою закону».

Завершила «дзвінок». Дядьки й далі стоять і курять.

Я підійшла ближче. Хм, обговорюють якісь там закордонні поїздки, виплати. Ще двоє – трохи далі – розказують про Уругвай та необхідність встановлення нових зв’язків. Треба братися за роботу чи що?

От іде мужчина, усміхається. А всі решта – з серйозними і навіть грізними обличчями.

- Добрий день, - привітно кажу я.

- Доброго дня, - відповідає він і сповільнює хід.

- Можна поставити вам цікаве запитання?

- Спробуйте. – каже він і зупиняється.

Стоїмо біля входу, решта дядечків досі байдуже курять неподалік.

- Яке майбутнє ви можете прогнозувати Путіну?

- Ох, яке філософське запитання. – він морщить брови та я помічаю, як його ноги починають рухатися у сторону входу.

- Так станьте філософом на хвильку, - заохочую його я.

- Ой, та мені треба йти працювати.

Бачу все у сповільненій зйомці: мужчина кидає на мене останній погляд, у якому читається і страх, і подив, і зневага, його рука зісковзує з масивної ручки золотого кольору та моя «сенсація» зникає в кулуарах МЗС.

Час іде, а поважні дипломати мовчать. Підходжу до чергового любителя костюмів і цигарок та кажу йому прямо в лоб:

- А ви боїтеся говорити про Путіна?

Чи то він злякався, чи то я його налякала, але його голос був настільки тихим, що мій диктофон не вловив цих звукових хвиль.

- А чого я маю боятися? – (згадую діалог).

- Тоді ви можете сказати, яке майбутнє можна йому пророкувати.

- Запитання з екстрасенсорики?

Я просто усміхаюсь.

- Можна чекати зміни режиму. У нас – Революція гідності була. У них (авт. – росіян) - буде, як у нас.

Він докурює свою цигарку, намагається бути ввічливим та заходить у приміщення. І таких – з десяток. Вони або поспішають творити майбутнє України, або «це не їх компетенція», або взагалі дивина – «не розбираються в політиці» (хоча костюм дорогий).

В очікування чуда я провела годину чи дві. Час біля МЗС іде повільно, доки збоку теревенять про поставки газу, про те, як «просинаюся якось я в Стратсбурзі, а там…»

Уже хочеться їсти, а ще більше – спати. Але ж я журналіст, я чекатиму до останнього, аби витягнути хоч шматочок правди з їхніх вуст.

Ось іде приємний чоловік, несучи в руках якісь папери. Я вже за старою схемою вітаюся, запитую, аж тут:

«А чому ви в українців запитуєте, що можна прогнозувати Путіну? Треба запитувати росіян. Вони ж його створили, а не ми. Він же не наше «створіння».

Я подумала, чи не хотів він сказати «творіння», але те слово, яке вжив пан Бондар сподобалося мені більше. Василь Петрович продовжив:

- Мені його шкода як людину. Але не шкода як політика. Чоловік, який себе так скомпрометував, не заслуговує на добрі слова. Хоча думок дуже багато. І в Україні чимало людей, які вважають, що це не Путін винен у тому, що сталося між Україною та Росією.

Я радію – такий приємний чоловік з охриплим голосом поділився зі мною своїми думками. Шкода, звісно, що майбутнє Путіна я так і не зрозуміла, зате враження він лишив позитивні. Ось іде ще один.

- На Путіна не чекає нічого хорошого», - каже він. – Людина, яка має руки в крові, не може надіятися на гарне майбутнє.

Він пішов, так і не сказавши свого імені. Шкода, бо з його слів може вийти гарний заголовок чи цитата.

Так за дві з половиною години я отримала лише один гарний коментар та одну чудову фразу від безіменного автора. Чому ж це дядечки в костюмах так бояться Путіна?

Фото: tsn.ua

Оцініть написане та прокоментуйте:

Подобається

Так собі

Пиши ще

Не пиши більше на цю тему

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Дорогою на столицю. Репортаж.
• День сім’ї. Репортаж.
• СмачноFest: дійсно смачний фестиваль чи просто хороший обман? Репортаж.
• Зі Швейцарії до Чилі за 120 хвилин. Репортаж.
• Прощальний трек літа від «Зеленого Театру». Репортаж.
• Експерти під прицілом
• Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.
• «Ділових медіа мало, і в цьому їхня фішка», - Олександр Кулібаба.
• Дзеркало німецьких новин. За лаштунками «Der Spiegel». Репортаж.
• YOU.DO.IT.All, або чому перевернута піраміда померла