Дорогою на столицю. Репортаж.

Або як проходить звичайна подорож в ранковій електричці

6:55. Вокзал. Чекаю на свій вже рідний Інтерсіті «Дніпропетровськ – Київ». На вокзалі, як завжди, людно. Ось приїхав Київський нічний. Потяг немов би виплюнув своїх пасажирів, а вони розбіглись хто куди: додому, на роботу, в університет. «На третю колію пробуває № 733 Інтерсіті + зі сполученням…», - я надто часто чую це повідомлення, щоб дослухати до кінця. Закидую рюкзак на спину, беру валізу в руки і рухаюсь до місця посадки. Прохід до колій завжди нагадував мені метро: підземний тунель, куди не глянь – люди. Тільки не вистачає «фірмових» магазинчиків з квітами-електронікою-чим завгодно. Повертаю направо – сходинки, нагорі світ, підіймаюсь – і ось переді мною стоїть величний витвір корейської інженерної думки, який готовий везти мене на столицю.

Я люблю спостерігати за людьми в Інтерсіті. Контингент тут не такий строкатий та колоритний, як в плацкарті, звісно, але подивитись є на що. То схопить увагу якийсь статний чоловік-бізнесмен, який щось постійно друкує на ноутбуці та дзвонить «серйозним дядям». А буває, що погляд припадає на таку собі «леді». Сьогодні я знайшов саме таку: вся в білому, вигляд немов тільки повернулась зі свого маєтку в Гемпширі і їде в своє рідне Вестмінстерське Абатство. Я став розглядати її пильніше. Останній iPhone, сумка Channel, годинник Rolex – стандартний набір. Не вистачало тільки маленького, крисоподібного собаки в неї на руках – і тоді точно з неї б стереотипи писали.

- Вам щось потрібно? – схоже вона помітила мій явний шпіонаж за нею.

- Ем, та нічого, просто дивлюся, - я навіть розгубився на хвилину, - та все ж є одне питання.

- Питайте, - вона навіть трошки усміхнулась

- Я бачу ви не страждаєте від нестачі грошей, - я одразу зрозумів, яку я нісенітницю верзу, але не став відступати, - чому ж ви їдете другим класом?

- Хах, - вона щиро, як мені здалося, засміялася, - то є весела історія. Розповісти?

- Чому б і ні – їхати все одно довго, - перше негативне враження в мене про цю даму зникло. Я хотів з нею спілкуватись.

Ми проговорили близько години. Чесно кажучи, я знайшов у ній дійсно цікавого співрозмовника. Ще раз усвідомився, що я роблю не дуже влучні перши висновки про людину.

Коли ми завершили бесіду, за вікном вже било в очі ранкове сонце. Я опустив занавіску, аби не страждати від яскравих променів, але не повністю, щоб бачити все, що відбувається навколо потяга. А за вікном був степ, і нічого більше. Я розумію, чого Тарас Шевченко просив поховати його «серед степу широкого» - тут дійсно гарно. Полотно, якому нема кінця-краю. Неможливо знайти його меж – дивишся в далечінь і бачиш, як ця жовта пляма торкається блакитного неба. Де-не-де майорять білі хатинки, які нагадують такі собі островки залишків українського колориту.

Почалась лінія більш сучасних домівок – я зрозумів, що в’їжджаємо в якесь місто. Все, що можна побачити - хрущовки, багато хрущовок, а посеред них символ промислової України – димові труби. Дві високі, довгі, такі собі місцеві Вежі-близнюки, вони немов би так зверхньо височіють над цими сірими, однотипними житловими коробками.

- Квиток будь ласка, - мої роздуми перервала привітлива провідниця.

- Так, тримайте, - я передав їй все необхідне.

- Гарної поїздки, - побажала вона після того, як перевірила мої документи.

- Дякую, - я намагався відповідати їй так само привітливо.

Я знову втупився у вікно. Тепер вигляд на степ закривала жива огорожа з дерев. Вона простягалась на багато кілометрів вперед. За такою стіною ми їхали близько двох годин, доки не прибули в черговий населений пункт. Там і вийшла моя нова знайома. Останню частину шляху я , чесно кажучи, проспав. Чи то так позначився ранній підйом, чи то вихідні були надто виснажливими – не знаю, але спав я досить довго – аж до кінцевої.

12:55. Вокзал. Тепер вже київський. Знову натовп людей. Тепер вже потяг виплюнув мене, а я й не чинив опір. Лише «спіймав хвилю» і рушив туди, куди мені треба.

Фото із сайту http://vidido.ua/

Оцініть написане та прокоментуйте:

Подобається

Так собі

Пиши ще

Не пиши більше на цю тему

Голосовать Результаты

Схожі новини



• День сім’ї. Репортаж.
• СмачноFest: дійсно смачний фестиваль чи просто хороший обман? Репортаж.
• Зі Швейцарії до Чилі за 120 хвилин. Репортаж.
• Прощальний трек літа від «Зеленого Театру». Репортаж.
• Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.
• «Ділових медіа мало, і в цьому їхня фішка», - Олександр Кулібаба.
• Дзеркало німецьких новин. За лаштунками «Der Spiegel». Репортаж.
• YOU.DO.IT.All, або чому перевернута піраміда померла
• WHAT WE DO WILLINGLY IS EASY. ПРО TALK-РАДІО В МАЙСТЕРНІ МИКИТИ МІХАЛЬОВА
• DOCUDAYS.UA ПРЕДСТАВИЛИ ДОКУМЕНТАЛЬНУ СТРІЧКУ "ПРОГНОЗИСТ"