Прощальний трек літа від «Зеленого Театру». Репортаж.

Роман Буцев, 1 група, 2 курс.

Нічне життя.

Про те, як закінчувався сезон літа 2015 в одному з нічних клубів Києва «Зелений театр»

25 вересня я прокинувся з гарним настроєм. Забуте ввечері, повністю відчинене на ніч вікно принесло лютий холод в мою кімнату, немов я його не закривав цілий тиждень. Але я почував себе добре, отже – не захворів, а отже – зможу піти на закриття найпопулярнішого нічного клубу Києва й, мабуть, усієї України – «Зеленого Театру». Я глянув на годинник і подумав: непоганий початок.

Остання вечірка – це наче остання ніч зміни у літньому таборі: ти до неї готуєшся, багато від неї очікуєш, з нетерпінням чекаєш чогось безмежно веселого, але розумієш, що це все востаннє. Так само і я відчував себе вдень, за декілька годин до початку.

- Привіт, коли зустрінемось? – вже з самого ранку пише мені у «WhatsApp» мій друг Влад.

- Десь о десятій, думаю.

- Чого так піздно?! Давай раніше, бо буде як завжди – нічого не встигнемо!

- Навіщо збиратися о дев'ятій вечора, якщо вхід розпочинається лише з 11-ої?

- А ти шо зібрався заходити тверезим?

- Ок, я напишу.

Як там кажуть: "моє життя в одній смс-ці"? Так от: «Зелений Театр» в одному діалозі. Піти до "Зеленки" означає піти до магазину, купити й випити чогось смачного, градусів 40, дійти безпосередньо до входу в клуб, зробити вигляд адекватної людини і, нарешті, зайти до самої "Зеленки". Цей вечір не став вийнятком. Дотримавшись стандартної схеми дій, підходимо до входу. Десь пів на другу ночі (трохи затримались) й достатньо велика черга. Натовп, що стоїть у черзі біля входу – це моя улюблена панорама. Зліва, як завжди, бачу купку людей, що не пройшли фейсконтроль: блідні обличчя, постійно шукаючий когось погляд, блукаючий у тримтячих руках мобільний телефон, сигарети, які вже дотліли до самого фільтру. Для цих людей час минає неймовірно швидко. Там, за воротами, на них чекають друзі, яких впустили, купа людей, що відривається під драйвову музику, і завжди відритий бар. Тому ніхто з них не залишає надії спробувати пройти непоступливого "фейсера" ще раз, в надії, що їх неподобні, на його професійний погляд, обличчя він вже забув. Але мені до них немає діла. Тисну руку знайомому "фейсеру" Сергію й хлопцям з охорони, купую з друзями квиток – і от я на місці. Важкі сходинки вниз, по яким йти вверх уранці ще складніше, доводять мій погляд до сцени, де жваво танцює молодь. І хоча я не дуже люблю танцювати, я обожнюю атмосферу «Зеленого Театру», бо цей нічний клуб відкритий, знаходиться в прекрасному місці, на свіжому повітрі, і тут ти не відчуваєш жахливий запах куряви й спітнілих футболок. Ну добре, не так сильно відчуваєш. Беру щось на барі й спускаюся до нижнього танцполу, де замість асфальту розсипаний теплий пісок і завжди набагато менше натовпу. Ніч проходить весело: купа знайомих, приємна музика, коктейлі, друзі, дівчата... Публіка мене дійсно вражає: на вечірку прийшли досить пристойні люди! Неймовірно мала кількість "бидла", по-іншому я цих людей не можу назвати. Вони вдягаються у напів-спортивний одяг, їх очі завжди червоні, а вирази обличчя немов питають кому "заїхати до носа" й "віджати мобілу". Мабуть, відсутності таких поважних персон посприяла вартість квитку у розмірі 150-ти гривень. Якщо так, стою я й розмірковую, я б заплатив навіть 200.

Хотів-бо вже їхати додому, аж тут зустрів свого доброго приятеля зі школи Павла, який працює у «ЗТ» діджеєм. Подивившись на цього чорнявого, завжди усміхненого хлопця, який своїм традиційним, трохи клишоногим, розслабленим кроком підходив до трибун, мені одразу згадалися приємні шкільні роки. Я попросив його розповісти про те, як пройшов цьогорічний сезон та про проблеми, які спіткали директора «Зеленого Театру» Михайла Кацуріна. «Ти знаєш, все пройшло непогано, нажаль тільки сезон видався занадто коротким. Спочатку ми взагалі не планували проводити вечірки цього літа, адже мали проблеми з прокуратурою. Врешті, нам вдалося домовитися лише на 2 вечірки. Потім була довга перерва, після якої ми навіть не знали, чи вийде провести ще декілька заходів. Багато хто балакав, ніби це все піар-хід, «ЗТ» міг відкритися ще раніше. Як тільки змогли – відкрилися. В будь-якому разі, це було чудово!».

Піднімаючись до виходу, я все думав, як я ненавиджу ці сходи, і як буду сумувати за «Зеленим Театром». Цей клуб подарував мені й тисячам людей з усієї України незабутні враження, яких ніколи не відчувалося в жодному іншому. Я глянув на чорні ворота входу, на величезний паркан з плакатами та Паркову алею, а разом з ними глянув на це літо, яке, на відміну від «Зеленки», вже ніколи не повернеться, і прокуратура тут аж ніяк не допоможе. Посміхаючись, запитав у стоячих таксистів скільки буде коштувати доїхати до Лук’янівки. Навіть не дочекавшись умовлянь поїхати трохи дешевше двохсот гривень, я сів у визване за 35 грн через програму «Uklon» таксі, знов глянув на «ЗТ», потім на свій годинник, який показував п’яту ранку й подумав: непоганий кінець.

Прощальний трек літа від «Зеленого Театру». Репортаж.

Оцініть написане та прокоментуйте: