«Динамо» – «Зоря»: матч, який неможливо продинамити

Богдан Гайворонський, ВСР, 4 курс

Рубрика: «Спорт»

Уїк-енд. Великдень. Хороша, по-літньому тепла та сонячна погода. 12 квітня пропонувало киянам і гостям столиці численні розважальні та пізнавальні заходи. Для відвідин можна було обрати виставку писанок на території Михайлівського собору. Зважаючи на її недовготривалість (трохи більше тижня) та яскраво виражений національний колорит й акцент на народних традиціях, такий варіант здавався прийнятним… для старшого покоління. А ми пішли на футбол. Молодь обирає спортивні змагання, нехай навіть у якості глядачів, а не безпосередніх учасників дійства.

У 19 турі вітчизняної Прем’єр-ліги у Києві лідер чемпіонату – місцеві динамівці – приймали на стадіоні імені Валерія Лобановського незручну для себе луганську «Зорю», яка протягом кількох років регулярно відбирала очки у столичних футболістів. Три останніх матчі підопічні Сергія Реброва проводили на «Динамо», тому що організатори хотіли якомога краще підготувати НСК «Олімпійський» для домашніх зустрічей киян і дніпропетровців на стадії чвертьфіналу Ліги Європи.

До стадіону ми підійшли за 10 хвилин до початку поєдинку. Бажаючих потрапити на матч було багато, тому три черги тягнулися від кас стадіону аж до проїжджої частини і ніяк не збиралися маліти. За попередньою прикидкою, із такою швидкістю просування покупців половину першого тайму нам судилося провести поза межами стадіону. Перекуповувати білет за потрійною ціною у маргінального вигляду спекулянтів, які вовками чигали на наївних вболівальників поміж чергами, було невигідно із фінансової точки зору. За умов жорсткої кризи економія грошей цінується куди більше, ніж економія часу. Що поробиш, без акредитації та бейджика із позначкою «преса» доводиться проходити на футбольний матч, як простий вболівальник, і невимовно заздрити тим, хто завчасно подбав про придбання квитків і тепер сміливо крокував через прохідні турнікети до трибун.

Тим часом на годиннику висвічувалася рівно п’ята: поєдинок уже почався. Лишивши Анатолія й надалі черепашачими кроками просуватися за чергою, я почав підніматися сходами нагору, в Маріїнський парк. Десь на півшляху із трибун стадіону почулося жваве гудіння, і я зрозумів, що господарі вже повели в рахунку. Про те, що автором голу став Артем Кравець, я довідався, коли, піднявшись у парк і знайшовши прийнятне місце між глядачами за ґратчастим парканом, окинув оком табло. Бюджетний варіант присутності на матчі мав лише 2 недоліки: дивитися поєдинок можна було тільки навстоячки, а на заваді нормальному спогляданню, крім ґрат, стояли декілька висаджених за парканом дерев – відсутність на них буйного листя ще дозволяла знайти для своєї голови таке положення, щоб у полі зору залишалося принаймні 90 % футбольного поля. Як «Зоря» заробила право на пробиття пенальті автор каламбуру тупо, як то кажуть, провтикав. Голкіперу Рибці теж не пощастило – він угадав кут, але удар Пилявського із позначки був настільки сильним і точним, що взяти його було неможливо: 1:1.

Із нотками легкого тролінгу в голосі я повідомив Анатолію, що його показники навіть гірше за Рибчині, адже він уже пропустив 2 голи і, як виявилося, досі не придбав квитків. При епохальній події їх купівлі я був уже присутній біля каси, попередньо відгукнувшись на прохання вболівальника, який стояв у черзі акурат перед нами, підказати, з якого боку наразі розташовуються ворота «Зорі», щоб обрати правильне місце для сидіння з прицілом на другий тайм. Судячи з усього, в тому, що переважна більшість моментів відбуватиметься біля воріт гостей, ніхто не сумнівався. Забігаючи наперед, варто внести 2 корективи: по-перше, у другому таймі ініціативу перехопили луганчани і єдиний гол тайму забив півзахисник «Зорі» Желько Любенович, який вийшов на заміну (щоправда, відволікшись на якусь смішну картинку на смартфоні, ми дружно провтикали це взяття воріт, а жоден із фотокореспондентів, які, керуючись стадним інстинктом, окупували газон за воротами луганчан, не отримали ексклюзивних знімків забитого м’яча), по-друге, оскільки стадіон був заповнений лише наполовину, за бажанням можна було знайти собі місце в будь-якому секторі, незалежно від позначки у квитку. Та що там гріха таїти, навіть ми із Анатолієм заплатили по 20 гривень, але замість сектору за воротами віддали перевагу дорожчим і затишнішим місцям у затінку ближче до центру поля, суто перед коридором, яким футболісти обох команд прямували до роздягальні. Таким чином власну відсутність на стадіоні під час стартової двадцятихвилинки першого тайму вдалося компенсувати чудовою фотографією гравців із відносно близької відстані і єдиним голом, який ми з Анатолієм удвох благополучно побачили вживу, – це був прицільний штрафний удар Сергія Рибалки на 35 хвилині матчу.

Врешті-решт, як можна лаконічно охарактеризувати те дійство, яке відбувалося на «Динамо»? Насправді нічого особливого. Футбол як футбол. Телеглядачі можуть побачити абсолютно те саме «по ящику». Все-таки за допомогою органів зору людина отримує 70 % інформації про цей світ, тож споглядання телетрансляції не надто відрізнятиметься від безпосередньої присутності на стадіоні, незважаючи на якусь особливу атмосферу, незвичайну ауру спортивних змагань, ефект натовпу і колективне залучення до події всеукраїнського масштабу.

Втрата очок киянами та й загалом результат матчу по грі: результативна нічия, зумовлена намаганням динамівців зекономити сили на матч проти «Фіорентини» у Лізі Європи, що після не надто вдалого результату ще й у четвер 16 квітня скоріше пояснюється тактичними прорахунками головного тренера біло-синіх: «Динамо» два матчі поспіль у другому таймі не втримало перевагу в один м’яч. Цілком імовірно, що це вже тенденція. Втім, хотілося б помилятися.

«Динамо» – «Зоря»: матч, який неможливо продинамити

Оцініть написане