репортаж
Останнім часом у наших головах міцно засіло усвідомлення того, що українське – це модно, свідомо та сучасно. Оцей псевдопатріотизм набув надто широкого прояву: одні фарбували у жовто-блакитне все, що бачили, інші машини обклеювали вишиванковими принтами, а треті, вивчивши, нарешті, гімн своєї держави, виспівували його на кожному кроці. Проте зараз, коли хвиля цього патріотизму почала спадати, хотілося б звернути увагу на щось дійсно корисне, а саме фестиваль «Made in Ukraine», який проходив у Києві 18-19 квітня. Облаштований у центрі мальовничого Подолу ярмарок, одразу привертав увагу як випадкових перехожих, так і киян, які минаючи непорушний пам’ятник Сагайдачному, поспішали на гучні звуки музики та людської метушні. Навіть легкий дощ, який то раптово починався, то так само несподівано закінчувався не міг зруйнувати атмосферу якогось підсвідомого очікування покупок.
Перше, що відчуваєш підійшови ближче – це запахи. Дим, сповнений шашличних ароматів, різноманітні бургери, які роблять тут же на місці, смажені ковбаски – усе це змушує живіт жалісливо буркотіти у той час, як руки вже самі тягнуться до гаманця. І дивно, адже навіть довжелезна черга не лякає! Ціни щоправда трохи «кусаються», але що не зробиш заради декількахвилинного смакового задоволення!
Втамувавши голод, відправляюсь далі рядами. І знову їжа! Організатори, ніби навмисно облаштували ярмарок так, що до виробів ручної роботи могли дійти найвитриваліші. Усі інші, не змігши подолати зону смаколиків та дегустацій, так і лишалися в ній. До речі, от де творився справжній ажіотаж. Любителів халяви, як виявилося, прийшло досить багато. Я довго не могла зрозуміти, що ж так приваблює народ, що добирання до однієї з палаток зайняло хвилин 5. Як виявилося, то були домашні конфітюри, на які, як бджоли зліталися любителі солодкого.
Окрім вищезазначеного на ярмарці можна було знайти багато смачненького: від солоних сирів до солодкого меду, від традиційного для американців арахісового масла до звичайних українських пряників.
Звідусіль продавчині, посміхаючись на усі 32, запрошують ознайомитися з їхньою продукцією, вихваляють її, дають потримати у руках. Зважаючи на порівняно невелику кількість людей у секторі сувенірів, відчуваєш себе кроликом у клітці. Та це й зрозуміло, адже більшість відвідувачів проходить повз, нічого не купуючи. Гаманці киян суттєво схудли ще біля входу, а тому не кожен поспішає витрачатися. Ціни теж не надто радують. Майже усі вироби на ярмарці ручної роботи, а тому, звісно, коштують дорого.
На весь ярмарок лунає гучна музика переважно українських виконавців, серед натовпу то тут, то там час-від-часу пробігає щось незрозуміло червоне. Як виявилося пізніше, то було яблуко від одного зі спонсорів заходу. Шум натовпу змішується з музикою, смачними запахами та вечірньою прохолодою. Ярмарок завершується. Підприємці та народні майстри підраховують прибутки, останні покупці тішаться придбаними речима, а організатори збирають сцену та декорації.
Повертаючись додому, вже біля метро натрапила на звичну для Києва торгову сувенірну точку, на якій за 5-10 грн можна було купити схожі магніти, за 20 віночки, а за 50 блокноти. Мозок активно починає сигналізувати, що знову тут щось не так. Адже всього за 100 метрів звідси я бачила такі ж вироби, але вдвічі, а то і втричі дорожчі. Проте думка про те, що мною куплена українська, а саме наша (!) річ ще й ручної роботи, одразу ж заспокоює. Україна не Китай – доводиться платити за якість, а не за конвеєрні підробки. Ну і нехай. Зате ж своє!