Авторизація на сайті

мапа сайту

Кафедра периодической прессы - институт журналистики

Головна / Новини / Аня Кудрявцева: «Наш інститут — такий собі маленький «совок»» - газета "ПроJект"

Аня Кудрявцева: «Наш інститут — такий собі маленький «совок»» - газета "ПроJект"

Дарія Симоненко, 3 курс.

Аня Кудрявцева: «Наш інститут — такий собі маленький «совок»»

19-річна Анна Кудрявцева три семестри вивчала філософію в Києво-Могилянській академії, тепер – студентка першого курсу Інституту журналістики. Дівчина відвідує курси акторського мистецтва і бере уроки вокалу в мами. Про свої будні в новому виші, перші кроки в мистецькій журналістиці та боротьбу з адміністрацією за обрану спеціалізацію Аня розповіла мені в найзатишнішому куточку альма-матер — на другому поверсі їдальні.

Наша зустріч з Анею вдалася не з першого разу. На тижні мене заскочила тимчасова робота, Аня жне дуже добре почувалася. Але навіть перенесення зустрічі з її ініціативи не відбило бажання поспілкуватися. У нашому короткому листуванні в соцмережі дівчина була більш ніж ввічливою і позбавленою інфантильності, яку можна пробачити першокурснику.

Вперше я натрапила на сторінку Ані, побачивши в одного з моїх друзів репост її допису. Виявилося, що першокурсниця зовсім не цікавиться прийомами SMM і загалом використовує соціальні мережі, аби відстежувати події, які хочеться відвідати і про які хочеться написати. Але звернутися до аудиторії змусив не дуже приємний і типовий для нашого інституту інцидент — адміністрація відмовила першокурсникам у формуванні групи мистецької журналістики. Немає спеціалістів, немає грошей, немає програми. Наприкінці першого року навчання студенти спеціальності «журналістика» обирають спеціалізацію, бо на другому курсі формуються нові групи. Вибір дійсно важливий, хоча й більшість іжівців не вважають, що вивчення кількох предметів за спеціалізацією щось змінює в плані професійного зросту.

Аня Кудрявцева та її однодумці, яких назбиралося близько двадцяти людей, подали заяви щодо створення групи, яка б навчалася журналістиці в сфері мистецтва, адже цьогоріч першокурсникам дозволили обирати спеціалізації. У мого курсу два роки тому такої можливості не було. Що ж, «жити по-новому» працює і в нашому інституті. Правда, зі слів Ані, не настільки гладенько, як хотілося б. У будь-якому випадку, першокурсники домоглися свого: написали проректору КНУ Володимиру Бугрову, той мав розмову з директором інституту. У результаті через кілька днів Аня була зарахована до омріяної групи. Саме цей успіх її Інтернет-кампанії під гаслом ЗА #мистецьку_журналістику викликав мій інтерес.

Із першої секунди нашої зустрічі стало зрозуміло, що це буде розмова двох дружньо налаштованих людей, діалог без незручних пауз і запитань. Моя співбесідниця, відкинувши довге кучеряве волосся, почала розповідати про себе. Виявилося, що ми ровесниці, адже Аня навчалася півтора року в Могилянці. Зрозумівши, що філософія це не її сфера, що зубрити до кінця бакалаврату в оточенні відлюдькуватих одногрупників не до снаги, дівчина не побоялася знову стати першокурсницею. У новому виші їй значно комфортніше в колективі, але незвичною є модель відносин «викладач-студент». У киянки Ані є нагода бачити, як складаються стосунки зі студентами в її мами, яка викладає вокал в університеті імені І. К. Карпенка-Карого. «Вийдіть до трибуни, прочитайте конспект. Таке ще буває? У Могилянці Болонська система дійсно працювала, а в ІЖ вона ніби і є, а насправді нічого до ладу не працює. Наш інститут — такий собі маленький «совок»».— «І навіть сама будівля часом «тисне» на тебе, скажи? У минулому партійна школа, як-не-як», — підхоплюю я.

Але Аня, яку її однокурсники мені зарекомендували як комунікабельну дівчину, не виглядає розчарованою чи зневіреною, вона адекватно оцінює ситуацію і тепер має змогу багато часу приділяти забутим захопленням. Дівчина починає натхненно розповідати про курси з акторського мистецтва: жести рук, до цього моменту стримані і не надто енергійні, стають більш різкими і відвертими. Згодом я питаю її про літературу, і Аня зізнається, що «закинула»: «Останнім часом моє життя стало меганасиченим, хоча для мене такий темп нехарактерний. Для літератури залишається мало простору». Але її «закинула літературу» — це читати повість Буніна в акторському гуртку — розбирати драму сучасного письменника, плюс закінчувати сартрівську п’єсу «За закритими дверима». Звісна річ, заговорили про театр. Ані до вподоби постановки молодих режисерів, до творінь сучасних драматургів ставиться стриманіше: «Це спонукає певним чином до рефлексії, але не надихає так, як, наприклад, англійська класика».

На що ще не вистачає часу першокурсниці-журналістці? На перегляд фільмів. А, між іншим, кінематограф і театр найбільше її цікавлять. Аня зовсім нещодавно відновила заняття зі співу, яким займалася в дитинстві, без музики не уявляє свого повсякдення. Проте писати на музичну тематику…«Я не можу писати про музику, мабуть тому, що настільки глибоко її відчуваю», — припустила Аня.

Чому ж після філософського факультету людині, котра має такі творчі захоплення, не обрати відповідну хобі професію? Аня без особливого збентеження повідомила: «У мене є цілий набір комплексів і «зажимів», які б не дали наповну проявити себе, починаючи з творчого конкурсу на вступі, що лишило б неприємний осад. Тому варіанти на кшталт «акторка», «диктор» я відкинула одразу. Філологія, культурологія — я бачила, що і як вивчають на цих спеціальностях, і теж вирішила, що не моє. І тут зрозуміла, що журналістика — оптимальний варіант».

Наостанок я поставила першокурсниці запитання, яке, напевно, ненавидять, усі творчі люди: про плани на майбутнє. Перед тим як з’ясувати, ким бачить себе Аня через 3-5 років, я піддалася ефекту попутника і розповіла про історію своїх шукань із того часу, як я вперше прогуляла пари в нашому інституті. Моя співбесідниця по-філософськи зауважила, що невпинні пошуки себе в молодому віці — це нормально: «Ми живемо в перенасиченому інформаційному просторі, нас кидає в різні боки. Людина, яка в п’ять років розуміє, що хоче бути художником і все життя до цього йде, найщасливіша людина на планеті. Тому що в неї в 19 років навряд чи трапиться криза самоусвідомлення».

«Після Могилянки я наказала собі нічого не загадувати наперед, тому що я знаю, що може статися переорієнтація. З іншого боку, я намагаюся рости в тому, що роблю зараз. Не виключаю можливості займатися вокалом професійно, вступити на магістратуру до Інституту журналістики або ж до консерваторії. Я не обмежую себе в мріях», — такої позиції тримається Аня Кудрявцева.

Після тієї бесіди в їдальні ми бачимося з Анею все частіше: в тролейбусі, на сходах, у скверику біля інституту. Так приємно усвідомлювати, що ще одна людина в натовпі позбулася безликої маски. Людина, якій хочеться сказати своє щире «Привіт!».

Аня Кудрявцева: «Наш інститут — такий собі маленький «совок»» - газета "ПроJект"

Оцініть статтю