Не Боллівудом єдиним

Ярослав Зубченко, 2 курс.

В українському гуглі за запитом «кино» можна знайти 101 мільйон результатів. Кожен двохсотий з них стосується кінематографу Індії. Аналогічна пропорція в США – кожен четвертий фільм.

Чому? Тому що індійський кінематограф – найбільший постачальник стрічок на планеті: більше трьох тисяч картин на рік. Півтори тисячі з них - художнє кіно. Але як сталося, що рейтинг згадування такої індустрії настільки різниться між нами і Америкою? Тут два фактори: по-перше, в США немає каналу «СТБ», що постійно транслюючи фільми Боллівуду, закріпив надійний стереотип про вміст індійського кіно. По-друге, в США «Оскар» набагато популярніша тема для розмов, і тому там майже щороку чують про стрічки з цієї країни: 20 номінацій та п’ять перемог з 1958 року.

Звісно, наш стереотип у чомусь правомірний: фільми Боллівуду – найпопулярніший кіноекспорт країни і частка його прибутку становить більше 15%. Загалом же близько 300 картин на рік виробляють тут. Постає питання: де виготовляють ще 9/10 продукції? Зараз краще сісти: «Боллівуд» та «Індійське кіно» - не синоніми. Це лише один зі штатів Індії, де стрічки знімаються мовою хінді. Крім цієї місцевості, у виробництві беруть участь ще двадцять дві, серед яких «Оллівуд», «Сандалвуд», «Толлівуд» та інші. Так, треба визнати, що більшість фільмів – це низькопробний треш, який ніколи не покидає межі штату і не може змагатися із фільмами Фабрики мрій. Але Індія на це й не розраховує, її справжня цінність – це «паралельне кіно», відоме у нас під буржуйською назвою «арт-хаус».

Річ у тім, що цей жанр зародився в СРСР, і назвати його своїм іменем не було можливості. У нас «паралельне кіно» стало супротивом «офіційному». Його історія в Індії почалася з фільму «Пісня дороги», що у принципі і познайомив Захід із країною. І Слава Крішні, адже саме в «паралельному кіно» вигадали «флеш-бек» та «авторський відступ», без яких зараз не можливо уявити кінематограф. «Індійська нова хвиля» міцно ввійшла в історію, надихнувши «нові хвилі» Франції та Японії. Її режисери посідають 7 та 73 місце в сотні кращих режисерів світу. Одразу дванадцять картин цього напрямку входять до «топ-250 фільмів». «Трилогія Алу» посідає четверте місце. «Паралельне кіно» - жорстоке і глибоко соціальне, тут немає пісень чи танців, і звісно воно зовсім не комерційне. Частка таких стрічок становить приблизно 1/30 від всього продукту Індії.

Щодо комерційного кіно, то Індії є чим вразити, крім пісень чи танців. Найпопулярніший внутрішньо індійський продукт, до прикладу, це кримінальна драма. При чому часто такі фільми засновані на реальних подіях і мають значно глибшу ідею, ніж «Бригада». Перлиною кримінального кінематографу Індії є фільм «Стіна» Яша Чопри. Інший популярним жанр - це «мумбаї-нуар», в основі якого соціальні проблеми бідного населення країни.

І лише після згадки всіх цих явищ варто говорити про «масалу» - себто індійський попкорновий фільм. Саме сюди входить кінопродукція Боллівуду, проте не вичерпує вміст жанру. Крім мюзиклів, до масали відносять низькопробну фантастику і екшени. Саме в цій галузі знімають людей, які на коні пролітають під машиною. 5% прибутку такого кіно складають диски з саундтреками. До речі, незважаючи на формат «танцюй&співай», місцеві фільми залишаються досить пуританськими. Тут практично відсутні сцени сексуального характеру, все особисте життя передається на рівні алюзій в піснях, та навіть поцілунки в кіно майже не зустрічаються. Більшість акторів просто не погоджуються на зйомки в «цілувальних» сценах.

Через вигідну систему податкових пільг Індія приваблює великі компанії Голлівуду – вони не тільки знімають свої стрічки в країні, вони ще й спонсорують місцеве кіновиробництво, мережі мультиплексів та займаються його зарубіжним прокатом.

Кінематограф Індії став настільки успішним завдяки своїй гнучкості . Оскільки це мистецтво популярне серед всього населення – воно доступне всьому населенню. За різну ціну і з різним рівнем зручності звісно, проте все одно неймовірно дешево. Оскільки більшості індійців цікава соціальна й кримінальна тематика – їх знімають. Згаданий «мумбаї-нуар» взагалі зародився через відгуки глядачів.

Справжнє кіно тут почалося після фільму «Мати Індія», що отримав номінацію на «Оскар» як кращий іншомовний фільм. Нічого не нагадує?

Україні сьогодні потрібно теж саме. Ми часто рівняємося на Голлівуд і дуже помиляємося в цьому. Становлення фабрики мрій – це об’єднання багатих кіностудій, державних мільярдів та потужної реклами у світі, де ще не було комерційного кіно. Ми не можемо знімати фільми «як у Голлівуді», бо замість налагодженої системи маємо пару аматорів. Як Індія колись. Тому саме з неї варто брати приклад.

Рецепт успіху простий: соціальні, близькі кожному стрічки із смислом, та державний протекціонізм, щоб їх показували в кіно. Для розбудови серйозної індустрії до України варто запрошувати іноземних інвесторів на умовах пільг на зйомки на нашій території. І найголовніше – популяризація самого кіно в нашій державі, а то ми й досі вважаємо найбільшого кіновиробника планети фабрикою дешевих мюзиклів.

Текст схвалено С. Приваловою (с).

Не Боллівудом єдиним

Оцініть написаний текст