Лайк, твіт, пост, амінь

«Співбесіда! Співбесіда! Я не встигну! Ну чому сьогодні?! Ти не пам’ятаєш, куди я поклала свою картату спідницю?» – ще не остаточно оговтавшись від сну, я намагаюся вихопити зерно сенсу з істеричних вигуків Марини.

Моїй подрузі подзвонили кілька хвилин тому і запросили приїхати на співбесіду. Після 10 днів безнадійно-щемливого мовчання з боку потенційного роботодавця Марина вже забула (принаймні, намагалася забути) про надіслане резюме. А тут раптом телефонують: «Зможете за дві години приїхати до нашого офісу?».

Стривоженість Марини захоплювала нашу невелику кімнату сантиметр за сантиметром. Із дитячої лампи у вигляді мавпочки через томик з оповіданнями Моема, молекули стурбованості дісталися й мого ліжка.

- Краще зібрати волосся в хвіст або вирівняти пасма, як зазвичай? Гей, Дашо, ти чуєш?

- Роби хвостик!

- А якщо вони мене запитають щось про мистецьке життя Києва?

- Марино, тебе запросили до офісу ділового інтернет-видання, а не в арт-галерею. І якщо ти колись «прокололася» на співбесіді з мистецтвом, зовсім необов’язково, що це трапиться вдруге.

- З моїм щастям і не таке може статися!

- Слухай, людино, цілком можливо ти отримаєш роботу репортера і як не би це дивно не звучало, працюватимеш за професією! Думай про це, окей?

- Добре. Пообіцяй, що приготуєш щось смачненьке, поки я повернуся.

- Тільки сьогодні і тільки заради тебе: мій фірмовий банановий кекс. Мені здається, чи ти вже запізнюєшся?

Ми прочитали нашу улюблену мантру, вигадану після перегляду відомого епізоду з радянського фільму «Самая обаятельная и привлекательная» і зробили селфі, щоб закріпити результат. Марина хутко вибігла з під'їзду. Я провела її поглядом Хатіко, зачинила вікно і ввімкнула ноутбук.

Мені закортіло знайти потенційного шефа подруги в соцмережах. Як зазвичай, свій ранок почала з оновлення стрічки у твіттері. Так, друзі засмучені через похмуру погоду (що можна очікувати від листопада?), рекордне падіння гривні (все-таки, прощавай, празьке Різдво), міністр закордонних справ анонсує твіттер-інтерв'ю (до чого техніка дійшла!). Шукаю головного редактора сайту, куди хоче влаштуватися моя Марина. Аккаунта в твіттері у нього немає, час відкрити інші мережі. Але я згадую про обіцянку приготувати кекс і плентаюся на кухню. Під нахабно-гучні звуки блендера мої думки стають ще більш хаотичними.

Хм, а яким має бути бути ідеальний аккаунт журналіста? Мій твіттер свідчить хіба про емоційну лабільність, хоча часом проблискує громадянська позиція, підтримка патріотичних хештег-флешмобів, трапляються посилання на цікаві матеріали й анонси подій.

Відомі журналісти в Україні, як правило, ставляться до твіттера як до рупора власних ідей та думок, дозволяючи собі чимало оціночних суджень. На Заході журналісти більше фільтрують інформацію, зокрема й через кілька гучних твіттергейтів, які спровокували необережні коментарі представників поважних ЗМІ в твіттері. У редакціях на кшталт ВВС навіть створили спеціальні кодекси з нормами поведінки журналістів у соцмережах.

А чи так вже конче необхідно журналістові лишатися журналістом на приватній сторінці в інтернеті? Чи обов’язково відгукуватися на останні події в світі і дотримуватися редакційної політики? Хіба журналіст не може постити котиків і селфі з друзями в барі? І як знайти баланс між особистим і суспільно важливим? «Напевно, кожен обирає для себе», – зробила висновок я, милуючись своїм кулінарним шедевром, що рум’яниться в духовій шафі.

Звісно, сьогодні ремісники клавіатури і мікрофона не можуть нехтувати силою соціальних мереж. Бути ближчим до людей, використовувати аккаунт для самопіару і впливу на аудиторію – хіба можна це ігнорувати? Одним хештегом можна підняти фолловерів на мітинг і може навіть змінити історію!

«Вони б'ють психологічно навіть ПЕРЕД співбесідою!!!» – Маринине повідомлення пробуджує мене від роздумів. Далі гаджет подруги недоладно виправляє слова в смсках (невже так хвилюється, що не може втрапити пальцями на потрібні букви?), але врешті я розумію, що в неї там відбувається. У коридорі біля кабінету HR-спеціаліста сидить ще один претендент на вакансію репортера і спокійнісінько слухає музику. «Ох ці всюдисущі бородаті хіпстери, немає від них де подітися! Теж мені, журналіст!» – на це повідомлення Марини ледь не відповідаю, що не дай Боже ейчар виявиться сексистом, але вчасно схаменулася. Задіюю важку артилерію: надсилаю фото наймилішого шотландського висловухохого кошенятка на світі, їх так обожнює Марина. «Зараз знайду твого боса в фейсбуці, щоб ти знала, чим здивувати на співбесіді! Не панікуй!» – здається, цим повідомленням вдалося втішити подружку.

Профіль потенційного шефа Марини не справляє на мене особливого враження. У нього короткі пальці, два рази на тиждень тренування в спортзалі, милий джек рассел і в погляді забагато відчайдушності з налітом безнадійності, як у всіх чоловіків, яких спіткає сумнозвізна криза середнього віку. Пишу Марині телеграфним стилем: тільки б встигла прочитати перед тим, як почнеться співбесіда!

Як все-таки складно бути соціальною істотою. Із зони особистого простору тотальна соціалізація загарбала серед іншого і віртуальне життя. Ти даєш напоказ сокровенне, а навзаєм отримуєш кліпове мислення, залежність від гаджетів і кілька комплексів на додачу. І якась дівчина може зайти на сторінку відомого редактора і цинічно оцінити його життєві інтереси…

Дим! Дим! Не хочу це вважати поганим знаком, але факт лишається фактом: кекс підгорів. Терміново сфотографувати і викласти в інстаграм. Як підписати? Спитаю в Марини, із влучними коментарями в соцмережах у неї точно все гаразд.

Оцініть написане

Подобається

Так собі

Пиши ще

Не пиши більше на цю тему

Голосовать Результаты

Схожі новини



• Кобза зазвучала по-новому
• Зрада Вітчизни або потяг до кращого життя
• Куди веде нас Поводир? (2 варіант)
• Живи скромненько, кусай поменше...
• Розбійницький корабель вільно курсує Україною (2 варіант)
• Вистава «Патологія» в Чорному Квадраті
• Нема еліти там, де її малюють
• Cамовираження на користь самозбереженню
• Бабусин «фольклор» - давай до побачення
• Сильніше, хитріше, розумніше.