ДЕВ’ЯТЬ КІЛ БЮРОКРАТИЧНОГО ПЕКЛА. Репортаж.

ДАНТЕ Б ПЛАКАВ
Гучні крики, нестримний плач, дивні запахи та безкінечні страждання. Це не сцена з балу володаря пекла, а звичайний робочий день паспортного столу в Україні. Довжелезні черги, години очікування, діти, які плачуть та бігають коридорами – чим не сценарій до фільму жахів безсмертного Альфреда Хічкока?


КОЛО ПЕРШЕ. РАННІЙ ПІДЙОМ

Мені знадобилося рівно три секунди, аби відімкнути волаючий будильник. Одним стрибком опинилася біля столу, де лежав телефон. Три секунди – більше не можна, інакше разом зі мною прокинуться сусідки в гуртожитку, а тоді вже я пожалкую, що прокинулась взагалі. Надворі ледь сіріє, на годиннику – шоста ранку. Паспортний стіл мого вже рідного Солом’янського району відкривається рівно о десятій ранку, але прийти туди треба не пізніше 8:30, аби зайняти чергу. У той момент я заздрила своєму плюшевому бегемоту, який лишався вдома, а мені довелося рано-вранці чимчикувати до паспортних повелителів.

Добре, що дорога до організації веде вниз, інакше нагору я б навіть не наважилася б йти. Ось уже і вхід. Як і очікувала, я опинилася третьою в черзі. А тим бідолахам, які прийшли пізніше довелось попектися в тому бюрократичному пеклі ледь не цілий день.

Двері до місця, де страждають людські душі

КОЛО ДРУГЕ. СПИТАТИ ПОРАДИ

Нарешті заповітні двері відчинилися і вже добряча черга, яка дружно організувалася за мною за ці дві години влилася в тісний та темний хол паспортного столу. Найперше – підійшла до віконця реєстратури, аби спитати, до якого кабінету мені пройти та до кого звернутися. Поважна дама з нудьгуючим виглядом подивилася в дзеркало, підправила куточки брунатної помади на вустах і подивилася на мене так, ніби я в неї спитала, де купити слона.

- Ді-і-івчино, он там є стенд, ідіть читайте.

Та я ж не проти прочитати, але на цьому стенді висіло все, що завгодно, окрім того, що мені було треба. Тим часом натовп з вулиці повністю перекотився у приміщення і мене понесло разом з цією хвилею.

КОЛО ТРЕТЄ. ПОШУКИ КАБІНЕТУ

Можна змиритися з тим, що номери кабінетів розташовані не по порядку, що на деяких дверях були відсутні таблички, а половина була взагалі закрита, але не можна змиритися з тим, що в паспортному столі сидять ніким не відкриті і не знані футболісти від Бога. Так мене футболити з кабінету в кабінет могли лише філігранні гравці.

Добре, що зі мною в черзі були люди добрі та співчутливі. Саме вони підказали мені правильний кабінет, де можна сплатити штраф за прострочений термін реєстрації на місці проживання.

КОЛО ЧЕТВЕРТЕ. ЧЕРГА

Довжелезні черги у державних установах – це справжня знахідка для психолога. Тут можна проводити цілі тренінги зі студентами. Найцікавіше заняття, коли тобі немає чого робити – це розглядати людей, які опинилися з тобою в одній пастці.

От дівчина із скуйовдженим волоссям та макіяжем панди під очима прийшла сюди явно не з доброї волі, а за покликом долі. Їй хлопець ледь заспокоїв її, коли вона дізналася, що опинилася в черзі десятою. Ці двоє складали дивний контраст. Дівчина в плащі, штанях, навіть шарфом закуталась, а от хлопець в самих шортах та футболці. Темношкірий хлопець із сумними очима був упевнений, що прийшов вчасно. Він навіть не зняв куртку, бо думав, що тут, у паспортному столі йому швидко оформлять усі необхідні документи. Це Україна, дитинко! Один чоловік у футболці з авангардним візерунком, схожий на теперішнього мера столиці, намагався якимось чином розрядити обстановку і раз-по-раз закидав публіку жартами:

- З такими темпами наша жива черга скоро перетвориться на мертву.

Я тим часом тихо та повільно сповзала по стінці біля дверей зачарованого кабінету. Була вже десята двадцять.

КОЛО П’ЯТЕ. КВЕСТ – ЗНАЙДИ ПАСПОРТИСТА

Вже минуло двадцять хвилин з тих пір, коли почався законний робочий день працівника, який мав би прийняти мій штраф. В кабінет з обшарпаними та подертими дверима нікого не пускали. Там засідали жіночки, які правили надважливі теревені за чашкою кави. Аромат напою просочився через двері, крізь які вже пройшла не одна тисяча людей за всю їх сумну історію. Люди, агов! Я маю намір добровільно віддати сам гроші, а ви їх не хочете взяти?

- Людмило Василівно, у мене он печиво є, - пробігла повз мене і прошмигнула в кабінет якась бадьора жіночка з зачіскою а-ля учителька музики.

- А у вас робочий день хіба вже не почався? - звідкись у мене взялась краплина нахабства, аби поставити це запитання поважній пані. Нахабство я вимірюю саме в краплях, адже пізніше після милого та приємного спілкування з іншими працівниками паспортного столу, я зрозуміла, що міра нахабства може бути і в літрах.

- Хм, - такою була лаконічна й цілком вичерпна відповідь жіночки, яка після того шарпнула довгою бордовою спідницею і зайшла до кабінету.
Нарешті знайшлася й та паспортистка, що була мені потрібна. Вихором влетіла до кабінету й … закрила двері на ключ з середини.

КОЛО ШОСТЕ. ПОТРАПИТИ ВСЕРЕДИНУ

Постукавши, сіпнувши двері і остаточно переконавшись, що двері таки зачинені, я вирішила, що саме час для медитації. Адже, якщо б мене пустили в кабінет саме в той момент – злу, уже голодну та емоційну, вони б ніколи не видали мені жодного важливого папірця. Коло дверей помітила якусь тривожну пляму криваво-бордово-червоного кольору. Подумалося, можливо той чоловік-авангардист був таки правий про не зовсім живу чергу. Не здивуюсь, що хтось таки помстився паспортисту.

Надягаю окуляри і придивляюся. Таки ні, звичайний пластилін, який приліплений до стіни. А закривав він дверний дзвінок, аби набридливим відвідувачам не вздумалося дзвонити в кабінет.

Кожну людину обслуговували по півгодини, тому я потрапила в таємну кімнату лише тоді, коли годинник показував 11:30.

КОЛО СЬОМЕ. МОЗОЛІ ВІД РУЧКИ

Із купою документів я зайшла до кабінету і подала їх паспортистці. Доки вона довго та скрупульозно каліграфічним почерком виводила дані мого паспорту на якомусь бланку, я роздивлялась її та інтер’єр цього приміщення. На підвіконнях стоїть купа вазонів. Вони вже туди всі не вміщалися, тому їх почали ставити вже й на підлозі. Воно й зрозуміло, у цій конторі більшість працює жінок, тому живі рослини були обов’язковим пунктом оформлення кабінету. Позаду жіночок були довгі ряди із величезними стосами тек та файлів. Усі вони були написані від руки. Як я вже потім дізналася, електронна система вводу даних громадян тут не поширена. За радянських часів у квартирі майже кожного порядного громадянина висіла у вітальні незугарна люстра з величними плафонами. Таких було в кабінеті аж чотири.

Дівчина, яка заповнювала мої документи відрізнялася від усіх інших працівників Солом’янського паспортного столу. Їй було не більше 30 років, тоді як решта панянок була передпенсійного віку. У її зовнішності було щось відьомське. Цим вона нагадала мені вчительку німецької мови в моїй школі. Розпущене чорне волосся, густа чорна підводка на повіках, чорна сукня і довжелезні нігті, вкриті червоним лаком. Через такий манікюр їй незручно було тримати ручку, тому вона тримала її повністю вертикально.

Далі була моя черга заповнювати стоси паперів. Це тривало досить довго, я декілька разів писала одне й те ж саме для підзвітності паспортного столу. Найбільше мене вразило роз тлумачення моєї провини перед державою.

- Я вам диктуватиму. Пишіть: «Я, така - то, визнаю свою провину в тому, що не пройшла вчасно реєстрацію за місцем проживання. Вкажіть причину. І допишіть: раніше до адміністративної відповідальності не притягалася.

- А якщо притягалася? Ні, я не притягалася, але ж якщо притягалася? – мені стало цікаво.

- Просто напишіть так, як я кажу, - такою була її відповідь.

Нарешті паперова каторга була завершена і я сплатила свій борг. Це був найважчий спосіб, у який я віддала комусь 17 грн. у моєму житті.

КОЛО ВОСЬМЕ. Я ТІЛЬКИ СПИТАТИ!

Погодьтеся, наша пам’ять не завжди віддана нам на 100%. От і я хотіла перепитати дещо у паспортиста, коли вже вибралася з того пекельного кабінету. Але де там! Як велосипед проти трактора хотіла я пройти повз бабусь, які окупували вхід до кабінету, боячись пропустити свою чергу. Вони не хотіли, аби я раптом зайняла їх місце, тому з боєм пустили мене до кабінету. І ще хвилин з десять я мала чекати, доки мені таки дадуть відповідь на запитання, де ж саме мені треба прописуватись. Коли я виходила з кабінету, то вловила на собі погляд тих бабусь, які ніби посилали мене до пекла. Але на той момент я вже була в самісінькому його центрі.

КОЛО ДЕВ’ЯТЕ. ЗАЛИШИТИСЯ ЖИВИМ, ЧЕКАЮЧИ НАЧАЛЬНИКА

Усі ці проблеми з бюрократичними установами переслідують Україну уже далеко не перший рік. Невже не можна нічого зробити, аби паспортистам було комфортно працювати, а громадянам зручно отримувати необхідні документи? Начальник паспортного столу точно має це знати і може поділитися кількома своїми ідеями. Іду його шукати. Бачу на одних дверях табличку в золотистому обрамленні з написом:



(Прізвище якраз в тему).

Аби потрапити на прийом до самого начальника знову довелося вистояти-висидіти чергу. Нарешті опиняюся у задзеркаллі бюрократичного апарату. Від дверей до столу, де сидів, на перший погляд, грізний начальник було метрів із вісім простору. Поки я проходила цю відстань, все думала наскільки далеко відішле мене пан начальник, коли я представлюсь журналісткою і почну вказувати на недоліки роботи його закладу. Але ні, Василь Миколайович у старомодному блискучому сірому костюмі, з фіолетовою краваткою, оперезаною навколо шиї та дитячими очима люб’язно надав відповідь на моє запитання. Він розповів, що сам уже не раз звертався до владних державних установ із проханням оптимізувати та покращити роботу паспортного столу. Але все упирається в бюджетну сферу. Громадяни, замість того, аби стояти в багатогодинних чергах, могли б просто заповнювати всі папери в електронному варіанті та надсилати їх на сайт. Працівники паспортного столу тоді б розглядали б ці заяви чи протоколи і надсилали людям вже оброблені документи, які можна було б просто роздрукувати чи забрати безпосередньо в установі без черги. А держмито, штрафи можна було б сплачувати також через інтернет-банкінг або термінали. Але для цього необхідне відповідне устаткування та більше персоналу, адже за останній рік кількість паспортних столів зменшилася з 54 до 38, відповідно черги стали більшими, а тяганина з документами довшою.

За тиждень мені знову доведеться звертатися до місцевого паспортиста і знову переступати поріг бюрократичного пекла. Самим же працівникам ДСН неприємно, коли до них на прийом люди приходять, як на каторгу. У них купи паперової роботи, години робочого дня в сидячому положенні, а то ще й відвідувачі скаргу за скаргою надсилають начальникові. Коли ми змушені чекати перерозподілу бюджету для реформування системи роботи паспортного столу, то самим працівникам варто за цей час повчитися людяності та терпимості. Ми ж терпимо, і ви терпіть.

Оцініть журнал та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• «Братів» продали «Брати». Інтерв’ю з Вікторією Трофіменко
• І сміх, і сльози на Манхеттенському фестивалі кінострічок. Репортаж.
• «це мелодраматична маячня! і я в це (не) вірю»
• ДРУЖНЯ ЗУСТРІЧ ІЗ ОЛЕГОМ ВЕРГЕЛІСОМ. ФОТОРЕПОРТАЖ
• день (м)учителя
• "СвітОгляд" №1 (32 фотосторінки)
• Уявлення українців про ділові медіа хибні
• Національний банк України не контактує з журналістами
• Не лише вином добра... Репортаж.
• Чому українці бояться Путіна, або балачки біля МЗС. Репортаж.