І сміх, і сльози на Манхеттенському фестивалі кінострічок. Репортаж.

Суміш контрастних емоцій, пережитих до і під час перегляду картин

На столі рядочком стояли три чашки недопитого липового чаю, пахучі млинці казали «лишайтеся», і сумніви «йти чи не йти» поволі перетворювалися у ствердне «ні». «А може, ну його, той кінофест?», - хтось нарешті порушив мовчанку питанням, яке вже сиділо в думках добрі п’ятнадцять хвилин. «Не підемо», - остаточне рішення прийнято.

Зрештою, дівчата мають особливу звичку міняти плани за годину до початку. За рекордні п’ятнадцять хвилин вони можуть зібратися і помчати до зупинки.

О 21:01 вилітаємо з тролейбусу. У безлюдній підземці не в лад зацокотіли підбори і через лічені секунди голосно застукали сходами кінотеатру «Київ».

- Нам два місця, будь ласка… на Манхеттенський… кінофестиваль! – фразу переривали важкі вдихи повітря.

- Залишилося тільки одне місце, дівчата, - жінка співчутливо глянула на розчервонілі обличчя двох панянок, які ще не оговталися від нещодавньої пробіжки.

Відчай трохи пронизав. Уроки з тайм-менеджменту так і не стали в пригоді, звичка спізнюватися вкотре демонстративно давала ляпасу планам на вечір. Проте хіба заборонено вірити у щасливий випадок? Того вечора очікування двох квитків, які впадуть з неба, виявилося зовсім не безглуздою ідеєю.

- Два квитки! Є охочі?

- Є! – пролунало в один голос.

Порушувати атмосферу перегляду безцеремонним проникненням у кінозал – процес не з приємних. І хоча темно, ти все одно відчуваєш на собі десятки невдоволених поглядів, намагаєшся чимшвидше знайти своє місце, а від поспіху йдеш не туди, п’ять разів вибачаєшся, перечіпаєшся через одного з глядачів і голосно падаєш на сидіння (на щастя, на своє).

Найгірше позаду, на півтори години перегляду можна ввімкнути режим «релакс». Перша стрічка дається важко , бо початок і зав’язку бачити не довелося. Наступна піднімає весь зал на добрий сміх: у головних ролях дві маленькі французки, які геть не розуміють дорослих справ. Мультик від Іспанії через неочікувані глибину і трагізм розчулив жіночу аудиторію до сліз і завоював чоловічі овації.

Ставало душно - чи то від напливу емоцій, чи від поганої роботи кондиціонера. Спроби переключити мозок з одної історії на іншу вимагали зусиль. Хотілося зберегти в пам’яті враження від усіх картин, бо треба було потім максимально об’єктивно визначити фаворита. Рука тягнулася до цитатника, щоб записувати слова ледь не кожного головного героя. «Не відмовляйся від великих мрій», - фраза, що пролунала в німецькій картині „Forever over“, сновигала в думках до останньої кінострічки.

Кінофестиваль наближався екватора. Кульмінаційним у списку фільмів, здається, став «Шок» - робота британського кінорежисера. Діти і війна – невичерпні теми, особливо тяжкі і болючі українському глядачеві зараз. Дівчина на передньому ряді схлипувала вже з самого початку, до неї згодом приєдналися не менш вразливі глядачки. Хтось двадцять хвилин сидів зі зморщеним чолом, міцно стиснувши в руках пляшку коли; один чоловік час від часу починав швидко кліпати очима - либонь, від напливу емоцій; у когось за весь час на обличчі не ворухнувся жоден м’яз, і тільки злякані очі бігали від одного кута екрану до іншого. Не витримують критики особи, які під час «Шоку» несамовито голосно жували попкорн і сьорбали колу. Невже це така психореакція чи демонстративний вияв цинізму?

Британський «шок» підсилився після перегляду турецької кінострічки «Захід сонця». Наступні картини про людяність і добро, що так виразно контрастували на фоні двох попередніх, видавалися занадто наївними, не вистачало кульмінацій і неочікуваних кінцівок. Глядачі почували себе розкутіше, жартували вголос і разом сміялися.

Остання кінострічка «До зустрічі» – історія про життя німецьких пенсіонерів. У ній немає сцен з діалогами, немає особливих перипетій і важкого підтексту, але дівоча аудиторія вкотре розчулена до сліз.

Згасає екран, маленька затишна кінозала заллята світлом, глядачі потирають очі й кволо піднімаються з сидінь. На виході всі беруть списки кінострічок і, трохи зволікаючи, таки обирають своїх фаворитів. Дівчина в багряній сукенці й теплим гірчичним шарфом щось настійливо доводить своєму співрозмовнику. Хлопець, жестикулюючи на всі боки, їй теж щось довго пояснює, але, судячи з реакції, безрезультатно.

Андрій та Марія, молоді поціновувачі кіномистецтва, сперечалися, кому надати першість - останній картині про «милих пенсіонерів» чи британській кінострічці «Шок».

«В короткометражці «До зустрічі» було щось таке солодке, тепле й водночас терпке. Подібної суміші відчуттів я ще не переживала, саме тому й проголосувала за цю кінострічку», - поділилася Марія. Андрій сказав, що «Шок» - це стрічка з «сильною емоційною потугою», тому в рази перевершує інші картини. Зрештою, Марія та Андрій закинули до скриньки списки з хрестиками навпроти різних кінострічок.

Глядачі закутувалися в плащі й почали розходитися, дорогою ділячись враженнями. Надкушений серпанок місяця висів над площею Льва Толстого, на думку спало дивне порівняння із сьогоднішніми недоїденими млинцями. А таки добре, що ми в останній момент передумали.

Оцініть журнал та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• «це мелодраматична маячня! і я в це (не) вірю»
• ДРУЖНЯ ЗУСТРІЧ ІЗ ОЛЕГОМ ВЕРГЕЛІСОМ. ФОТОРЕПОРТАЖ
• день (м)учителя
• "СвітОгляд" №1 (32 фотосторінки)
• Уявлення українців про ділові медіа хибні
• Національний банк України не контактує з журналістами
• Не лише вином добра... Репортаж.
• Чому українці бояться Путіна, або балачки біля МЗС. Репортаж.
• Дорогою на столицю. Репортаж.
• День сім’ї. Репортаж.