«Братів» продали «Брати». Інтерв’ю з Вікторією Трофіменко

Ярослав Зубченко

Стрічка Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь» після тріумфального турне міжнародними фестивалями нарешті вийшла і в українському прокаті. Про імпровізацію, український Ренесанс та «Оскар» The New Black поспілкувався із самою режисеркою.

- Як ви захотіли бути режисером в Україні? Розуміли, куди йшли? Адже індустрію потрібно було створювати майже з нуля.

Насправді, так цікавіше. Коли я захотіла вступити до театрального інституту і озвучила це батькам, для них це стало досить несподіваним рішенням. Батько сказав йти на юрфак або на економіста, мовляв, мені з цим допоможуть. На що я відповіла, що краще буду 10 років вступати туди, куди хочу я, ніж один рік туди, куди хоче він. Батько говорив: «Піди походи театрами і подивись скільки жіночих прізвищ ти там побачиш», - на цьому діалог закінчився. І, власне, цей шлях я долала самостійно, без будь-якої допомоги батьків.
Але мені здається, що коли ти розумієш, що тобі це треба, то ніхто не зможе тебе зупинити. Це цікавий «челендж» робити те, чого ще немає. А йти шляхом вже перевіреним, сходинка за сходинкою - це якийсь «сейф»: безпечно, зрозуміло, але не так цікаво.

- А акторам на зйомках дозволяли йти «своїм шляхом», імпровізувати?

Я не люблю імпровізацію. Точніше, я не сторонник імпровізації, адже точно знаю, чого хочу, а в діалозі з актором це дуже важливо. Я від початку підбирала типажі, й у них було складне завдання – не грати. Щоб урізати їх імпровізацію, я ставила дуже жорсткі рамки, інколи просто задачі фізичного характеру. Настільки обмежені, вони змушені були підняти внутрішні резерви у боротьбі з собою. Для мене це дуже важливо. Хтось на якомусь паралельному майданчику, я тільки вчора дізналася, казав: «Та вона якась «бєшаная»…». А актори казали в цей час: «Ні, вона знає, чого хоче».

- Це проявилося у сценарії? Наскільки фільм відрізняється від книги?

У нього інший фінал, є ряд викинутих ліній, інше рішення деяких сцен, посилена лінія з Христофором. Літературна та кіношна мова для мене відрізняються одна від одної. Це нормально, працюючи з матеріалом, ти його на себе вдягаєш, видозмінюєш, копаєшся в історичних відомостях. Святий Христофор зовсім чужий для України, він не культивується. Христофор – це покровитель мандрівників, алхіміків, герметичної науки. У нас дуже герметична історія, і відбувається трансформація духу. Хочу, щоб глядач трансформувався. Якщо мені вдасться синтезувати свинець в золото духовно – фільм досяг своєї цілі.

- Всі ідеї вдалося втілити на екрані?

Так, майже. Я зняла на 40 хвилин більше. Сцени зняли не всі, але це нормальний процес – щось устигаєш, щось ні. Щось доводиться ставити в пріоритет, щось знімається довше. Мені зовсім не соромно за той продукт, що вийшов у результаті.

- Сподіваєтеся на касовий успіх?

Якщо знімати, щоб ніхто не дивився, ніхто не ходив, і не повернути вкладені гроші, то на цьому все й завершиться, бо ти не можеш знайти гроші на наступні проекти. Це дуже складно. Особливо в умовах українського кіно: у людей є дуже багато упереджень та страхів, якогось стереотипного мислення. Всі це чудово розуміють й ми не робимо жодних ставок. Це справжній продукт з повагою до глядача, ми кажемо: « Ми тебе поважаємо. Твій інтелект, твою душу. Я не хочу тебе принижувати чи благати. Хочу, щоб ти прийшов. Я вважаю, що цей фільм вартий твоєї уваги». Було бажання естетично задовольнити глядача. А далі як піде. Якби я робила фільм заради грошей, то зняла б «Тупий та ще тупіший» з російськими зірками. Умовно, ви звикли ходити на фаст-фуд, а я підношу французький делікатес.

- Гуцульський делікатес. Чи важко було знімати фільм про Карпати, будучи не місцевою?

Ні. Насправді, я тільки в горах і відчуваю себе як вдома. Мені гори близькі по духу, мені зрозуміла ментальність горців. І неважливо, чи це гори Тибету, Грузії, Швейцарії чи України. Я поглинала місцеву атмосферу, мені подобалося. Я не могла цим насититися.

- Ви показували фільм в Індії, показували в Росії, показували у Львові. Реагують однаково?

Насправді, глядач різниться. Наприклад, у Дніпропетровську і Харькові були аншлаги, фільм прийняли дуже добре. Але були люди, яким не сподобалося. Звісно, я такий собі збирач тільки позитивних відгуків, до мене підходять, аби хвалити. Ніхто ж не підійде до режисера критикувати. Є такі, які кажуть, що хочуть передивитися фільм, аби скласти повноцінне враження.

В Івано-Франківську підійшла жінка й сказала: «Ви знаєте, я думала на основі української культури, а це, виявляється, шведська. Ви знаєте, я так рада. Я думала, це в нас така нація, що ми сваримося й сваримося! А це спільнолюдське! Я знаю, що це погано, але я так рада. Хочу, аби всі мої учні це подивилися».

- Разом з тим Любомир Левицький сказав, що не хоче бути в одному потязі з українським кіно, як щодо вас?

Я – космополіт. Звісно, я український режисер, але не хочу обмежувати себе в кіно тільки Україною. Мені цікаво компілювати бачення різних культур. Звісно, це не просто навіть в європейській системі правил. Директор Канського кінофестивалю заявив, що їм не цікаво дивитися фільм африканського режисера, знятий у Європі. Їм цікаво про Африку. Але мені так не хочеться. Мій наступний фільм, на основі книги «Щоденники Сатани», я хочу знімати в Індії та Великобританії. Це колосальний «челендж». Я сумніваюся, що є режисери, яким би запропонували познімати в Азії, Європі, Америці, а вони такі: «Ні, ми такі патріоти, почекаємо до 70 років, коли держава нарешті подумає про кінематограф і дасть нам грошей на кіно». Моя Батьківщина – моя професія. Але факт підтримки Україною «Братів» дав мені усвідомлення того, що я – український режисер.

- І «Брати» і ваш новий фільм засновані на книгах. Ми часто критикуємо Голлівуд за неоригінальні сценарії. Не боїтесь, що з вами буде така ж історія?

Ні, не боюся ні краплі. Кінематограф – синтетичне мистецтво. Тут і живопис, і література, і музика. Мені цікаво, коли у фільмі сильна літературна основа: ти його наповнюєш, вирощуєш, видозмінюєш, і це круто. Я зажди говорю Роману Горбіку, з яким ми зараз працюємо у співавторстві, що ми пишемо не вдвох, а втрьох з Леонідом Андрєєвим, якого вже 100 років немає.

- До грудня у нас виходить 4 українських фільми, за минулий рік їх вийшло 20. Як ви думаєте, це Ренесанс українського кіно, чи просто купа збігів?

Це був Ренесанс у кіно, який різко заглушили. За всього убожества попередньої влади, три року тому існувала політика підтримки українського кіно, її очолила Катерина Капилова, була впроваджена програма пітчингів. Не знаю, як інших, але мене, за великим рахунком, ніхто не знав. На мене звернули увагу, бо в мене був проект вартий уваги. «Братів» продали «Брати». Ренесанс був, бо кіно фінансували. Воно готується у всьому світі, у Великобританії до 75 фільмів на рік фінансується державою, і тільки 5 з них вистрілюють. Коли Черчілю у Другу світову сказали, що треба урізати видатки на культуру, він відповів: «А за що ми тоді воюємо?»

- Чув, ви плануєте їхати на Оскар. Як оцінюєте свої шанси?

Звісно хочу, щоб фільм пройшов, збрешу, якщо скажу, що ні. Я не бачила всіх, кого там подають, тому не можу об’єктивно судити учасників, а поливати їх брудом, бо я теж туди йду, – це нерозумно. Якщо подивитися на попередніх переможців, на ту ж «Іду», то ми маємо шанси. Авторське кіно взагалі має перевагу, до того ж у нас хороша фестивальна історія.