Історія одного солдата

Оля Лебедовська, 2 курс.

 27-річний Тарас, який добровольцем поїхав до зони АТО, вирішив розповісти особисту маленьку історію.   

- З чого ви хотіли б почати свою розповідь?

- Напевне, почну з того, що я є членом Братства Козацького Бойового Звичаю СПАС! Це патріотична громада, що намагається відновити українські звичаї, культуру! Так після Революції Гідності, коли російські війська окупували Крим, більшість наших хлопців пішли у військкомат, щоб захищати Україну! Але в зв’язку з тим що в нас багато хто не служив, або мав проблеми зі здоров’ям, нікого з нас не взяли в першу хвилю мобілізації! Власне так сталося і зі мною.

- Як ви опинилися в батальйоні Нацгвардії? 
- Я і ще двоє моїх друзів, Іван і Ярослав, вирішили йти на передову, тому ми оголосили збори нашого Козацького Товариства. Ми повідомили про наші наміри захищати Україну зі зброєю! Відповідно товариство нас підтримало і почало збирати гроші на спорядження для нас! А ми в свою чергу почали моніторити батальйони Національної Гвардії, куди б ми могли вступити!

- Чому ми вирішили йти служити саме в ряди Нацгвардії?
- Ми дізналися що в Івано-Франківську формується батальйон, зателефонували їм, познайомилися з командуванням, зібралися і поїхали.

- Як ви сказали батькам про ваші наміри?

-  Річ у тім, що збирати спорядження я почав задовго до Івано-Франківська. Одного разу до мене в кімнату зайшла мама і, побачивши в мене військове спорядження, спитала: ти збираєшся на війну? Я не став мудрувати і обманювати, тому розповів, що ми з друзями йдемо в нацгвардію. Звичайно мама була не в захваті, була не одна розмова із слізьми, і не один день коли ми просто не говорили з нею.

А от у Ярослава тато – військовий, тому він не став нічого розповідати, він просто написав записку зібрався і поїхав. Іван же у нас хитрун. Він не служив, але у нього був призовний вік, і так сталося що його військова справа знаходилася в Хмельницькій області. Він приїхав у Хмельницький, забрав військовий і поїхав до Франківська.

- Коли ви прибули до зони АТО? Чим одразу зайнялися, і, яка була ваша перша реакція?  

- Ми прибули в зону АТО здається 21 серпня. Заночували на базі відпочинку в Слов’янську. Наступного дня нас повезли на різні блокпости, де ми вчилися проводити догляд автомобілів і перевіряти документи! Наступного дня до нас приїхав військовий спецназ, який за короткий час спробував ввести нас в курс дій. Потім нас розподілили по блокпостам, мій знаходився в м. Попасна поблизу Первомайська, Попасна це наша територія, а Первомайск за сепаратистами.  Основна частина взводу почала укріпляти наші позиції, а ми - розвідка почали потихеньку освоювати найближчі території, тобто почали обхід території і визначення можливих шляхів підступу до нашого блокпосту.

 - Напевне банальне запитання, але чи було страшно на війні ?

- На війні до всього звикаєш! Звикаєш до автоматних черг серед ночі, до далеких чи близьких вибухів, ти просто просинаєшся і оцінюєш ситуацію! В мене чуттєвий сон, я часто просинався від далеких вибухів, якщо я не був впевненим я просто взувався, одягався або накидав на себе бронік і лежав слухав поки не засинав.  Чи страшно на Війні? Люди які кажуть що їм не страшно або брешуть, або просто з’їхали з глузду! Я завжди згадую мудрі слова Каса д’Амато: страх тебе гріє – поки ти його контролюєш, і він тебе спалює – коли ти його перестаєш контролювати! Холодний розум і самоконтроль це дуже важливі речі особливо підчас бою.

- Як сталося, що вас поранили? 

- У перші дні, коли ми прибули на блокпост головнокомандуючий наказав мені і моєму товаришу замінувати територію з боку лісу, адже це була частина звідки найвірогідніше можна було чикати нападу чи штурму.  2 вересня міномети розбудили нас рано з 7 до 9 годин нас обстрілювали тричі. Після чергового обстрілу мінометом я з моїм другом пішли на блокпост, щоб ще раз персонально попередити хлопців не ходити в «зеленку». І тільки ми підійшли до блокпосту, як почулася черга, я підкосився і відчув сильний біль в обох колінах. Біль був настільки страшним що я почав кричати. Я розумів, що не потрібно цього робити, бо це створює психологічний пресинг на інших бійців, але я не зміг себе контролювати. Я впав, побачив як падає мій друг і в ту хвилину втратив свідомість. Мене завезли в Артемівськ, де мене заново перев’язали, потім в Харків там мені зробили операції. Потім був Київ і Ірпінь. Зараз я вже дома і трохи ходжу на правій нозі.
-Що на останок ти хотів би сказати українцям загалом? Тільки в єдності ми сильні, тому зараз саме час об’єднати всі зусилля заради перемоги і заради побудови сильної демократичної держави! Кожен з нас просинаючись в теплому, сухому і чистому ліжку повинен пам’ятати, як нелегко нести службу нашим хлопцям в АТО, і кожен день ми своїми зусиллями, своєю працею повинні їм допомагати! Тільки разом ми переможемо, тому не будьмо байдужими. Байдужість – вбиває!

 Слава Україні!

Історія одного солдата

Залиште враження