Батьки і діти в новому романі Володимира Лиса

Тетяна Літвінчук

Нова книга відомого українського письменника Володимира Лиса «Країна гіркої ніжності» побачила світ у березні цього року. «Вражаюча сімейна сага на тлі української історії. Любов життя треба заслужити», - свідчить напис на обкладинці, а на її сторінках три абсолютно різні, але в той же час такі схожі жіночі долі.

Якось на заняттях зі спеціалізації обговорювали початкові назви книг. Ті, під якими світ їх не побачив. Так ось, Володимир Лис приніс свій рукопис у видавництво з робочою назвою «Даздраперма» за іменем однієї з головних героїнь. Проте там її змінили. І зараз на полицях книгарень красується «Країна гіркої ніжності». Про переваги другої назви, думаю, говорити не потрібно, а от про саму книгу варто.

- Знаєш, - сказала якось Сонтаринка. – Я, ще як зовсім малою була, вигадала свою власну країну.
- Власну країну? – здивувалася Даза.
- Так. І назвала її Країна Ніжності. У ній були всі щасливі. Добре було б жити в такій країні, правда?

Розмова двох дівчаток в дитбудинку-інтернаті для дітей ворогів народу в 40-х роках минулого століття пояснює назву, правда Країна Ніжності була створена в дитячій уяві, а реальне життя виявилося не дуже на неї схожим.

У творі три головні героїні – Даздраперма, Віталія та Олеся. Їхні долі непрості, а ще невід’ємні від історії країни, в якій вони жили. Описуючи життя найстаршої з них – Даздраперми – автор не оминає репресії періоду СРСР, Другу світову війну та боротьбу УПА. Навіть її ім’я втілює історію того періоду, адже скорочено означає «Да здравствует первое мая».

Коли йдеться про Віталію, найяскравіша тема – бандитизм 90-х, який перевертає її спокійне київське життя в образі кримінального авторитета Еміра.

Олеся – це вже історія значно сучасніша: Помаранчева революція, до якої вона не має фактично ніякого відношення, але все ж на Майдані таки декілька разів буває.
Починається твір зі знайомства. Виявляється, не всі з головних героїнь одразу знали одна одну, попри те, що вони найближчі родичі. Хороша новина – для Олесі це існування бабусі Дази, а для останньої існування внучки – змінюється поганою: у Віталії рак у прогресуючій стадії, що й стало причиною примирення її з мамою, у таких ситуаціях гордість забувається.

Червоною ниткою у творі тема безбатьківства. Даздраперма самостійно виховала Віталію, Віталія – Олесю, черга за Олесею: «У неї буде дитина. Чужа дитина. Ні. Її. І вона зробить усе, щоб той, кого звали Ярославом, ніколи про цю дитину не дізнався».

Як і у всіх творах цього автора, немалу роль тут відіграє його рідна Волинь. Саме сюди переїздить Віталія працювати медсестрою в тюрмі, де мав відсидіти довгих 10 років її коханий. Сюди ж років 40 тому приїздить Даза, і тут розгортається період її життя, пов'язаний з УПА.

Другою за значимістю географічною точкою є Київ, де живе Даздраперма, жила свого часу Віталія та куди їде вчитися Олеся.
Багато моментів твору основані на реальних подіях, адже автор дізнається багато цікавих історій, збираючи матеріали для своїх журналістських текстів.

Першим поштовхом до написання книги стали відвідини ним колонії для рецидивістів, де він висвітлював перебіг виборів у 1999 році. Там йому розповіли зворушливу історію про дівчину, яка приїхала за кримінальним авторитетом і десять років мешкала поряд з колонією, поки він відбував покарання. Інша історія стосувалася медсестри, яка приїхала на Волинь, допомагала повстанцям і навіть приймала пологи у схроні.

Вирок після прочитання тексту простий: роман Володимира Лиса вартий уваги.