Роман «РАЙ. Центр» української письменниці Люко Дашвар з’явився у 2009 році. Він належить до творів, що люблять Київ із особливою магією. «А під ногами земля з ясною пам’яттю» - так згадано на початку тексту про Поділ, де водночас "на підфарбований фасад глянеш – чисто стара повія на заробіток налаштувалася".
Контраст. Два світи.Понад три сотні років два козаки дорошенківці Свиря та Микишка спали при корінні дерев біля Дніпра. Поки їх не розбудили. У той момент студентка Могилянки Люба кинулася з Пішохідного мосту у воду.
Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.
— Куди?!
— Баба втопиться…
— Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…
— Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.
З цього починається твір. Крім козаків, які заблукали з сімнадцятого століття в Києві 2008 року, в ньому є студенти. Герої живуть на Костянтинівській. На Подолі. У них під ногами бруківка Андріївського, Сковорода біля Могилянки, Контрактова площа. А ще на трьох – двадцять сім квадратних метрів. У цих метрах – вмістився всесвіт. Часто голодні, але щасливі, вони складають іспити, гомонять про підкорення світу, прогулюють пари та шукають хоч якогось підробітку. Це все відчуте дуже точно автором:
«Крім незручності спати разом і різних розмірів одягу і взуття, що вважається нездоланною перешкодою для спільного студентського проживання, бо нащо такий сусід по кімнаті, коли ти в його джинси не влізеш, їм обом було по двадцять…».Любов, крім власне Люби, яка летіла з мосту на початку, у творі є любов у різних проявах. Кохання між молодими студентами – чуттєве, справжнє, ніжне.
Любов до соціального становища. Те, що раніше називалось підйом по партійній драбині. Стрімкий, впевнений, по трупам.
Мене особливо тішило подружжя, зведене долею холодного розрахунку - вона та він.
Вона. Пані Женя. До чоловіка:
- Вово, стули хлєбало! – закричала у відповідь пані Женя. І – все. Аут. Перекричати пані Женю під силу хіба що бізону під час шлюбних ігор.
Він. Володимир Гнатович. Про неї:
«Однолітки по кілька дружин поміняли, усі при молодих білявках, а він стільки років терпів Перепечаєву доньку, дурну корову з червоним дипломом лікаря, яка жодного дня не працювала, а тільки й уміла, що кричати з будь-якого приводу. Та якби не син, якого зачали, бо напилися на першотравневому банкеті і випадково залишилися удвох у Перепечаєвому кабінеті... Якби не Макс... Сердюк ніколи не оженився б з гладкою потворою, хоч і була та дочкою першого секретаря обкому партії».
Посеред раю на майданіПо тексту виразно вчувається думка, що столиця давно не та. Козак Свиря ще на початку сигнально скаже:
«А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути... Ні. Не Київ».
Не Київ. Не той Київ.
Київ у Дашвар – два світи. Перший – це двадцятисемиметровий космос на Костянтинівській. Другий – світ "жирних", які купують "мазераті", вчать дітей за кордоном, мають декілька офісів, квартир. А сидять для ТБ у обдертих громадських приймальнях і слухають "голос народу", що приїздить зі своєї Сракожопівки з купою папірців шукати справедливості.
У кінці роману лікар із райцентру скаже:
«Нема чого більше до Києва пхатися. Нема столиці. Тільки й того, що електрику задурно всю ніч палять. І гівна там... як на нашій свинофермі у кращі часи».
Так то воно так. Але попри все роман Люко Дашвар – це ода Києву. Місту. Студентам. Свободі.
Він змушує задуматися як мінімум над тим, чи знаєш ти історію країни, в якій живеш, чи знаєш ти історію міста, вулицями якого ходиш. А це вже не мало.
P. S. "РАЙ. Центр" став третім романом письменниці Ірини Чернової (Люко Дашвар). Був відзначений конкурсом "Коронація слова - 2009" у номінації "Вибір видавців". Як і всі назви текстів авторки концептуально виважений. Бо РАЙ. центр - це і районний центр, і рай, де чисті душею люди бачать душі наших предків, і навіть центр раю - отой самий космос на Костянтинівській.
У романі гарно спрацьовані герої - їх немає зайвих чи випадковах. Якщо вони виринають, то обов'язково мають свою місію, і свій логічний наголос.
Гарний лексичний матеріал та контрасти, антитези, антиподи, антоніми і крайні протилежності роблять роман динамічним та змушують посміхатися.