«Single рlayer»: рецензія на фільм Олега Сенцова «Гамер»

Ярослав Зубченко

Фільм Олега Сєнцова «Гамер» 2011 року виглядав би набагато краще у форматі книги. Такої собі новели від Чака Паланіка з його типовим протиставленням позасистемного героя та прогнилої наскрізь системи.

За обидві складники фільму відповідав сам Сенцов, виступаючи як сценарист, так і режисер проекту. Олег також продюсував стрічку, забезпечивши бюджет (20 тис. дол.) з продажу своєї автівки та комп’ютерного клубу.

Як і в будь-якому авторському кіно, тут зміст важливіший за форму. Крім того, чимало ідей заховано в суто візуальних метафорах, а з ними знімальна група впоралась.

«Гамер» розповідає історію хлопця Костянтина (Владислав Жук), більше відомого за нікнеймом «Косс». Той хоче професійно грати в Quake, чим і займається більшість часу, рішуче позиченого в навчання, спілкування з однолітками та батьками. За всіма канонічними стереотипами, ніхто, крім друзів по клубу, не розділяє захоплень Косса, хоча й той, у свою чергу, не дуже цікавиться життям навколо.

Фабула «підлітка, якого не розуміє оточення» виглядає досить просто, екзотизму їй, на перший погляд, додає хіба що ігрова складова (Олег Сенцов і сам геймер). Проте, досить задуматися - і все тут же перевертається з ніг на голову. Після перегляду фільму заангажований глядач скаже: «Хлопчик зцілився, ігри й справді зло». Людина ж, що дивилися вглиб, засмучено попрощається із ще однією зламаною долею.

Подивімося на Косса на початку фільму: він юний хлопець, успішний у тому, що вміє та любить. Читає книги, замість того, аби дивитися телевізор, відмовляється від гонорару, адже його мотиви не меркантильні, а амбіційні. Він іде до світового чемпіонату та заявляє: «Хтось хоче, а хтось отримує», у той час як його головний конкурент сидить на місці, задоволений локальною першістю: «А куди далі? Нікуди». Йому не потрібні нагороди чи визнання, він не пояснює батькам й однокурсникам, чим займається, хоча йому об’єктивно є чим пишатися. Це прекрасно ілюструє сцена, коли Косс спокійно обідає біля щойно виграного кубка: жодного пафосу чи гордості, «звичайна справа». Владислав Жук цілковито впорався з роллю замкнутого, дещо навіть аутичного героя, для якого ігри мають більше значення, ніж деякі люди. Усе його існування сконцентроване в такій «віртуальній реальності».

У цей час поряд протікає й «справжнє життя», де алкоголь спокійно продають підліткам, де люди мріють про кар’єру продавця, де не намагаються перемогти, бо так простіше. Від усього цього Косс максимально дистанційований: увесь фільм він носить навушники, слухає музику сам, у закритій системі. У той же час більшість його друзів робить це з телефонів, компаніями. Герой не ходить на вечірки, не лицемірить, не відвідує потрібний лише заради диплому технікум. Він існує поза системою, і, незважаючи на погляд з боку, повністю щасливий. Мовою комп’ютерних ігор, - це single player режим життя.

Фільм чітко диференціює уявний, проте щасливий, і справжній, але сірий, світи. Коли Косс знаходиться в першому – грає музика. Лише під час його матчів та снів у «Гамері» лунає саундтрек, цілковито складений із класичних рок-композицій. Наступного разу електрогітара звучить під час WCG Final і після нього починає зраджувати герою, як і герой собі.

Вся трагедія Косса полягає в тому, що після програшу він перетворюється на Костянтина. Хлопець приєднується до п’янки в університеті, куди перевівся навчатися на географа. Він уперше називає себе зіркою сам, а не чує це від когось. Уперше проявляє скепсис до друга-музиканта, який обіцяє ніколи не покидати музику. Починає працювати в магазині матері, що продає алкоголь підліткам. Музика грає на вулиці і назавжди перестає грати під час його матчів.

Антагонізм образів Косса та Констянтина чудово передають сцени поїздок у трамваї на початку та наприкінці фільму. Після першої Косс посідає третє місце в чемпіонаті, п’є з друзями на честь перемоги та засинає з відчуттям провини. Після останньої він на самоті запиває свій біль, викидає власну мишку (яку завжди носив з собою) та, повернувшись додому, посміхається з відчуттям примирення. Тепер буденність - його єдина реальність.

Це не історія геймерів, це історія мрійників. Людей, що існують поза системою, поза нав’язаними стереотипами щастя та успіху. Тих, хто або змінює світ, або змінюється під його впливом. Незважаючи на свій скупий та, часом, непрофесійний візуал, фільм несе одну з кращих антиутопічних ідей в українському кіно. Серед його кадрів читаються прекрасні метафори, а в діалогах ховаються цікаві персонажі. Стрічка однозначно варта перегляду, якщо з якихось причин ви цього досі не зробили.