КИЇВ ПАМ’ЯТНО-ТЕАТРАЛЬНИЙ

початку театрального сезону присвячується

Кияни люблять Паніковського.

- Поезжайте в Киев и спросите там, что делал Паниковский до революции. Обязательно спросите!

- Что вы пристаете? – хмуро сказал Балаганов.

- Нет, вы спросите! – требовал Паниковский. – Поезжайте и спросите! И вам скажут, что до революции Паниковский был слепым. Если бы не революция, разве я пошел бы в дети лейтенанта Шмидта, как вы думаете? Ведь я был богатый человек. У меня была семьи и на столе никелированный самовар. А что меня кормило? Синие очки и палочка.



Якщо затриматися на каву на перетині Хрещатика та Прорізної біля Михайла Самуельовича, можна спостерігати як перехожі приязно ставляться до «великого сліпого». Одні – фото, інші – селфі, дехто підходить і вітається за руку. Але усіх їх поєднує те, що вони посміхаються.

Ну принаймні посміхаються ті, хто читав Ільфа і Петрова. Або ті, хто дивився першу екранізацію «Золотого теля» (реж. М. Швейцер, 1968). Бо скульптурний Паніковський має портретну схожість з актором Зиновієм Гердтом. Цей пам’ятник точно живий. Ми так його сприймаємо.



Пам’ятник Шевченка біля університету, до слова, здіймає всередині патріотичні почуття. Так само як недалечкий від нього Михайло Сергійович. (Асоціюється чомусь Горбачов. Але я про Грушевського.) І далі по Володимирській – Микола Лисенко, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Андрій Первозваний, княгиня Ольга, Кирило та Мефодій. Всі серйозні. А якщо втекти повз МЗС до Андріївської церкви – знову посміхнемося. Бо ми на узвозі, і нас зустрічають Проня Прокопівна та Голохвастов. Теж портретно схожі на акторів улюбленого фільму (реж. В. Іванов, 1961). І біля них теж багато охочих до фото, селфі та вітань. І теж усі посміхаються.



«Мені драми і вдома вистачає. Хочеться танців і співів», - так говорив один з героїв у виставі «Шантрапа». Театр «Колесо» на Андріївському узвозі цими вихідними відкрив свій уже 28-ий театральний сезон гумористичною історією про людей мистецтва у постановці художнього керівника колективу Ірини Кліщевської.

У вересні київська театральна публіка знову стане щодня вирішувати чого хочеться більше – драми чи комедії. Серйозних облич, як у скульптурних жителів Володимирської, чи все-таки ільфо-петровського гумору та жартів у стилі Старицького. І на нас очікують вистави абсолютно різні.

Драматичний театр Франка десять років тому починав робочий рік франківським «Украденим щастям». Класично, звикло, традиційно. Тоді художнім керівником був Богдан Ступка, грав на сцені теж він. За останні роки творчий колектив динамічніше почав експериментувати, пробувати щось нове. Було відкриття «Квіткою Будяк» Станіслава Мойсеєва – тоді новоспеченого худкерівника. Минолорічно почали з шевченківського «Назара Стодолі». Це було 27 серпня. У день коли народились Іван Якович та Богдан Сільвестрович.



Цей сезон франківці почнуть взагалі з Ільфа та Петрова. Четвертого вересня Дмитро Чирипюк представить «Великі комбінатори» за мотивами «Дванадцяти стільців». І якщо раніше компанія Миколи Яковченка, Гната Юри у ролі Швейка та Сергія Данченка біля однойменної камерної сцени була метафізично ніби однією частиною театрального київського мистецтва, а Паніковський на Прорізній недалечко від Молодого театру – іншою, то тепер вони мають спільний знаменник.



Молодий театр відкриє свої двері дещо пізніше. 13 вересня сезон почнеться з роботи художнього керівника Андрія Білоуса. «Зачарованого» вперше прем’єрували в лютому цього року. Це сучасний варіант «Безталанної» Карпенка-Карого.

Ще пізніше за Молодий театр почне працювати Театр російської драми Лесі Українки. 24 вересня він почне свій театральний сезон виставою свого художнього керівника. Постановка Михайла Резніковича «Всюди один…». Ця сценічна композиція присвячена особистості Тараса Шевченка. Не просто звиклому хрестоматійному прочитанню, а «своєму» баченню великого поета. Цікаво, що різні за специфікою репертуару театр Франка та Лесі України теж з цього сезону поєднані спільним знаменником. У виставі про Шевченка головну роль виконує Петро Панчук. Він – франківець.



Національна опера України імені Тараса Шевченка починатиме теж з четвертого вересня. Недалечко від стопятдесятлітнього ювілею (цей рік стане вже 148) творчий колектив пропонує класику. «Запорожець за Дунаєм». Знані нам і знайомі Семен Гулак-Артемовський (лібрето), Анатолій Солов’яненко (сценічна редакція) та Мирослав Скорик (музична редакція).



Пам’ятниково-театральний центр столиці фундаментований звиклими іменами. Їх небагато. І вони всі пов’язані між собою. Імена класиків стоять за улюбленими скульптурами героїв, нагадують про себе у назвах драматичних театрів, повторюються у нових сценічних осмисленнях творчих колективів.

«Ти думаєш публіка щось розуміє? Я взагалі ставив «Наталку» без Наталки», - це теж було сказано героєм антрепренером Віником на відкритті театрального року в «Колесо». То хочеться, щоб з кожним новим сезоном більше ставало тих, хто хоч і далеко втік від батьківської звиклої класики, але посміхався разом із Михайлом Самуелевичем, Пронею та Голохвастовим.

Натхненного нам…

навчального року !:)

Схожі новини



• Трансерфінг реальності - підручник життя - рецензія
• Мета - захистити: родини бійців АТО потребують допомоги
• Блискавка вічної молодості - Рецензія
• Переступивши межу в 13.
• Україна літературна: Книжковий Арсенал
• Труднощі переселення
• "Слова, якими можна все пояснити, завжди прості" - Рецензія
• Як Росія Крим поневолила
• Порівняльна характеристика двох українських фільмів «Поводир» - «Незламна»
• Екоінтеграція: як зробити Україну чистішою