Аліна Басенко: Встигла все. Не встигла тільки пожити,

Валерія Рябик, 3 курс.

Або жертва на вівтар журналістики.

Матусі в декреті полюбляють сидіти вдома. Догляд за малечею забирає багато сил. Але моя героїня не підпадає під цей стереотип. Відпустка відпусткою, а без роботи нудно. Тому дитину під руку і гайда писати нову статтю!

Я запізнювалася на зустріч на цілих дві години, а тому страшно переживала, щоб усе не пропало. Проте Аліна прийшла. Можливо, через те, що її будинок знаходиться у сотні кроків від кафе, де ми спілкувалися. Замшева світло-коричнева куртка, на плечі сумка, довге біляве волосся зібране недбало, але дуже симпатично, у вузол. Вона граційно сіла на лаву навпроти мене і одразу ж витягла із сумки товстий блакитний записник та кілька ручок – впізнаю колегу-журналіста.

Аліна працює в редакції «Баришівського вісника». Саме головний редактор цієї газети і направив мене до моєї героїні. Але вийшов невеличкий казус. Я шукала випускника Інституту журналістики КНУ, а натомість вийшла на університет Драгоманова, де також є галузь «Журналістика та інформація». Здається, кожен університет, що має спеціальність «журналістика», автоматично стає Інститутом журналістики. Але то все жарти. У своєму ВНЗ Аліна отримала «подвійний» диплом, що значно розширює сферу діяльності. «У мене бінарна спеціальність «журналістика-видавнича справа» і «вчитель української мови та літератури». Завдяки цьому набагато легше шукати роботу. А в Шевченка дуже вузькі спеціальності. Закінчив і куди? Тільки в одну сферу». До речі, Аліна зазначила ще одну цікаву річ щодо студентів нашого ІЖ. Виявляється багато з них переводяться на другому курсі в університет Драгоманова на схожі спеціальності. А чому б і ні? По-перше, там дешевше. По-друге, половина викладачів працюють в обох закладах. Вона навіть пригадує Володимира Володимировича Різуна. І на моє зауваження, що ми його майже не бачимо, усміхнулася: «Мабуть, в Драгоманова пропадає».

Проте навіть наявність двох спеціалізацій, як виявилося, не забезпечила стовідсоткового працевлаштування. На п’ятому курсі вона витратила цілий рік на пошуки роботи. І це при тому, що за весь час навчання дівчина проходила практику в багатьох видавництвах – по разу на кожен семестр. Це і «Поліграфінформ», і якесь рекламне агентство, і «Укопосвіта», де займалися виданням методичних книжок. В останньому Аліна працювала коректором і отримувала платню за кожний виправлений знак. На жаль, згодом ця фірма розпалася. Знову почалися пошуки, що завели аж на Куренівку. Їхати було далеко, але вона погодилася, пройшла тестування. Але тоді подзвонили і спитали, чи можна пропонувати інтим. Не хочеться вірити, що хорошу роботу можна знайти лише так. Аліна відмовилася.«Після цього я і плакала, і з татом сварилася. Мені було так шкода. Нащо я витратила п’ять років навчання, ночей недосипала, отримала червоний диплом, а він нікому не потрібний».

Можна лише уявити стан дівчини в той момент. Старанна учениця і студентка, яка все дитинство провела за книгами, днювала на вихідних у бібліотеці, їздила по всіх олімпіадах, отримала срібну медаль і червоний диплом, опинилася навіть не на роздоріжжі, а у глухому кутку. Врятував тоді «Баришівський вісник», де якраз було вакантне місце кореспондента. «Мама сказала:«Спробуй. Цеглина на голову не впаде. Це буде для тебе переломний етап, але ти хоча б здобудеш собі того досвіду, офіційного, який так потрібен роботодавцям».

І вона пішла. Правда перші дні в газеті були також досить напруженими. На роботу її взяла головний редактор, яка наступного ж дня сама себе звільнила, забравши при цьому половину редакції. Але Аліна лишилася на випробувальний термін. І саме тоді приходить думка – навіщо кожного дня їздити до Києва, якщо можна працювати в Баришівці, при тому, що редакція недалеко від дому. Тим паче, що тут працівники прирівняні до держслужбовців, а в цьому є свої переваги.

У «Віснику» вона і кореспондент, і радійник (при тому, що спочатку не могла навіть чути свій голос у запису). Всюди з диктофоном як метеор: у редакції - Аліна, в адміністрації – Аліна, в нічному рейді – Аліна. Років п’ять тому дівчина б, мабуть, не повірила, що так полюбить колектив та й саму районну газету. Але зараз на роботу, як додому. Згадує як проходила під час навчання тут практику, але ще в старому приміщенні: «Я тоді як туди прийшла – це для мене була така убогість. Пороги високі, миші бігають, стіни облуплені, приміщення таке, наче зараз повалиться, постійно холодно, навіть влітку. Невже таке в усіх державних редакціях? - подумала я. На кого ж я вчуся? Навіщо воно мені треба?». Але дівчина переконана, що шлях кожного починається з малого, навіть із якоїсь захолусної редакції.

Десь через годину від початку розмови почала проявлятися непосидючість моєї героїні. Ну дійсно – вдома чекає маленька дитина, а від тебе вимагають відповіді на запитання. Але Аліна запевнила мене, що це її стиль життя – не може довго всидіти на одному місці. І цей запал не вгамувала навіть вагітність. «Працювала до останнього. Вже мене і у відпустку відпустили. А мені так добре було. Вагітність проходила нормально. Мене вже і на виїзди не відправляли, бо машина така стара, що нас постійно то якийсь тягач тягне, то бензин закінчився, бо датчик не робить. Спекотно, весна на дворі, а я ж така ініціативна – я поїду, я напишу. Жанна (головний редактор) дивиться: «Аліно, сиди заради Бога. Не вистачало лише, щоб ти в машині народила. Йди додому. Ти мені вже тут набридла, як колобок ходиш». І що ви думаєте? Закінчилося все тим, що Аліна народжувала під звуки власного голосу. Правда не буквально. По радіо якраз пустили матеріал, який вона записала напередодні ввечері. Це дуже здивувало санітарку, адже та не розуміла, як породілля могла народжувати і вести ефір.

Через тиждень після пологів дівчина знову почала працювати радіомовником. «Говорить Баришівка» виходить в ефір лише двічі на тиждень по 15 хвилин і то о 7 ранку, але дзвінки в редакцію підтверджують, що передачу слухає багато людей. «Не дай Бог, я десь балакаю в носа, наступного ж дня дзвонить мені дідусь із Лук’янівки, Гостролуччя: «Аліночко, ти захворіла? У мене сусід буде їхати на Баришівку, я тобі меду передам». Тобто вони мене слухають. Це приємно». А найцікавіше те, що сама журналістка ніколи не чула цього радіо.

Але згодом виявилося – лише радіо для Аліни в декреті замало. «Я просто пішла в редакцію і попросилася – давайте мені завдання, я буду про щось писати, бо у мене атрофуються мізки. І я писала про тротуари, про мам, про коляски, про соціальні виплати – аби кудись свій талант діти».

До речі, крім журналістики, дівчина займається і громадською діяльністю. Починалося все з Майдану, добре що хоч чоловік не дозволив туди поїхати. Зараз Аліна голова молодіжної громадської ради. Вони допомагають військовим, їхнім сім’ям – збирають одяг, продукти, спорядження. Видно що їй це болить. «Перед Новим роком ходили на день народження до друга. Що ти думаєш? Ми посиділи годинку, і я з істерикою звідти пішла. Знаєш чому? Ми допомагаємо військовим, ми збираємо кошти, щоб їм купити якусь термобілизну, і я побачила, як за барною стійкою молоді люди пропивають гроші. І цей хлопець, у якого ми були на дні народження, він так шикарно святкував, а в нього тато в АТО. Він сидить, сміється з мене: навіщо ти це робиш? Я кажу: «Костя, я допомагаю ТВОЄМУ ТАТОВІ, я ТВОЄМУ ТАТОВІ купила термобілизну, я ТВОЄМУ ТАТОВІ купила каску, я ТВОЄМУ ТАТОВІ нагрузила 30 кг картоплі. І ти питаєш навіщо я цим займаюся?».

Через такі ситуації Аліна живе у постійному стресі. Їй доводиться жити подвійним життям: одним у власній родині та іншим у журналістській та громадській діяльності. За 24 роки вона отримала три освіти, має чоловіка і дворічну донечку, займається громадською діяльністю. Тільки одного не встигла – пожити. Дівчина не була в жодному київському клубі, ніколи не була в піцерії, в суші-барі, хтозна-коли їздила в кінотеатр, а в театрі взагалі була тільки два рази. «Я по суті півжиття прожила за книжками, інші півжиття – бігаючи. Так, всі тобі дякують, руки цілують. А як подумаєш – сьогодні вони тобі подякували, післязавтра – забули. Не завтра. Післязавтра. Ніхто тебе і не забуде, але ніхто тебе і не згадає».

Важко уявити, що колись ця дівчина охочіше сиділа за книжками, ніж спілкувалася з людьми. Їй було не цікаво з дітьми. Багато часу вона проводила в бібліотеці. «Сиджу там одна-однісінька цілий день. Ніхто туди не заходить. Ні школярів, ні студентів». Роман «Майстер і Маргарита» прочитала за дві ночі, бо дуже хотіла дізнатися, чим він закінчиться. Зараз перевагу надає історичній літературі. За її словами, там є у чому покопатися.

У Баришівській школі, де дівчина була відмінницею, Аліна знайшла ідеал для наслідування. Як і в багатьох журналістів, ним виявилася вчителька української мови та літератури – Лідія Семенівна Савченко. Саме завдяки педагогу у дівчини з’явилося бажання спробувати себе в журналістиці або у філології. «Її похвала для мене найкраща нагорода» - з любов’ю каже Аліна. До речі, Лідія Семенівна також працює у «Баришівському віснику». Своїх учнів вона водила туди на екскурсію, а найкращі твори навіть друкувалися на шпальтах газети.

Також Аліна займалася народними танцями і образотворчим мистецтвом. У класі сьомому зупинилася на бальних танцях, які не полишала аж до третього курсу університету. Її батьки намагалися по максимуму заповнити дозвілля своєї доньки для того, щоб у голову не лізли «дурні думки». В університеті вона кожного дня їхала у Київ на навчання, потім верталася, перевдягалася і йшла танцювати. «Батьки не відпустили в гуртожиток, бо вони прекрасно знали, що я там не виживу. Я дуже педантична. Я не можу сісти за уроки тоді, коли в мене пил на столі. І я розуміла, що не вживуся з чужими людьми».

Зараз моя героїня продовжує натхненно працювати в усіх можливих напрямках навіть у декретній відпустці. Здається, що вона віддає журналістиці все і навіть більше. Такі поривання варті поваги. Правда, є в неї ще одне велике бажання – Аліна хоче познайомитися з людиною, яка пише промови нашому Президенту. Дівчина від них просто в захваті. Тому, якщо ви, любі читачі, знаєте цю особу, зробіть добру справу – допоможіть моїй колезі втілити її мрію у життя:)

Аліна Басенко: Встигла все. Не встигла тільки пожити,

Оцініть написане