Дуже руда людина з камерою в руках

Тетяна Морозова, 3 курс.

Ідея фотожурналістики в тому, що ти бачиш світ, знайомишся з людьми, подіями. Може, це і не твої події, ти втрачаєш щось в області особистого життя, але проте ти пізнаєш світ.

- Привіт, Льошо, ну що, зідзвонюємося?

- Вибач, будь ласка, давай трохи пізніше. У нас в місті стрілянина. Світ збожеволів. Біжу фотографувати.

Коли нам все-таки вдалося зв'язатися з Льошею Фурманом, за моїм вікном стояв ранок.

- Доброго ранку!

- Та у нас пів на другу ночі, так що доброї ночі, швидше за все.

Випускник Інституту журналістики Олексій Фурман запам'ятався всім не тільки своїм яскравим рудим волоссям, але й фотоклубом, майстер-класами, фотознімками. Нерідко його руду голову можна було побачити в натовпі людей на протестах у центрі Києва, починаючи від невеликої акції під КМДА і закінчуючи масштабними подіями на Майдані в Києві та інших містах України.

Ще Фурман запам'ятався своєю простотою та відкритістю. Із цією людиною було легко спілкуватися всім, не дивлячись на курс і спеціальність. Ось зараз і я чула простий голос, який інодіпереривався на затягування цигарки і видування диму.

На сьогоднішній день Льоша вчиться в одній із найстаріших шкіл журналістики в Міссурійському університеті. Каже, що вільного часу практично немає: «Тут або на коні, або поряд. Працювати ніяк не виходить, відразу починаєш відставати в навчанні. Я навіть в якійсь мірі боюся, що втратив трохи у своїй практиці. Але зате багато чому навчився за цей час».

До цього Фурман встиг попрактикуватися з головою. На другому курсі ІЖ влаштувався штатним фотографом в агентство «Фотолента». Через рік вже був фоторедактором «KyivPost». А далі успішно займався фрілансом:
«На жаль, в Україні, за цей час відбулася така кількість подій, що роботи вистачало не тільки українським, а й зарубіжним фрілансерам».

Сама по собі посада штатного фотожурналіста, на думку Льоші, в Україні практично вимерла. З цього можна почати, наприклад, студенту, бо штатному працівнику видають всю необхідну техніку. А потім, коли фотожурналіст обзаводиться своєю власною апаратурою, посада штатника втрачає сенс, адже платять там дуже і дуже мало.

До речі, про різницю між українськими та західними фотожурналістами. Не дуже-то вона й велика, як розповів Фурман.
«Західні фотожурналісти розуміють, що ринок повен конкурентів. Вони просто риють землю зубами, стараються, знімають, подають свої фотографії на конкурс. У нас люди дуже добре знімають, мають своє бачення кадру, але вони не знають, що робити з цим матеріалом опісля. Дуже мало людей займаються самопросуванням. Суть фотожурналістики не тільки в тому, щоб красиво зняти, але і в тому, щоб десь це опублікувати. Якщо твою роботу не бачать, то в ній немає ніякого сенсу».

Льоша переконаний в тому, що фотожурналістика в Україні знаходиться на високому рівні, але проблема в тому, що в країні геть відсутні хороші школи. Приватні школи, на його думку, це школи для домогосподарок. Там пояснюють, як працює камера, та й годі. Але це не має нічого спільного з фотографією.

Тому-то, коли Фурман навчався в ІЖ, він разом зі своїм другом і однокурсником Сергієм Полежакою організував фотоклуб.
«Ми вивчили наших студентів практично з нуля. Розповідали, як працювати, ходили з ними на зйомки, розбирали фотографії. Ми прищепили їм розуміння того, що зі своїми фотографіями не можна просто сидіти вдома. З ними треба щось робити!»

Для самого Льоші прикладом у фотожурналістиці завжди був і залишається російський фотограф Юрій Козирєв. Він знімав війни в Чечні, в Іраку для журналу «Time».

«Для мене близька його робота з людьми і фотографією. Якщо подивитися на мої знімки, то можна побачити якесь запозичення».
У кожного журналіста є видання, в якому він мріє опублікуватися все своє життя. У Льоші це всім відомий «Time». Тільки от одне невелике уточнення - його роботу вже опублікували на розвороті цього журналу, про що він дізнався зовсім випадково. Це був знімок з Майдану 2013-2014 років.

Узагалі Льоша дуже любить робити знімки з військових подій. Найзначніша для нього фотографія теж зроблена в неспокійний час. Вона була зроблена 4 травня 2014 року в Одесі, на наступний день після пожежі в Будинку профспілок.
«Коли я побачив, що відбувається в Одесі, я відразу ж сів на автобус і поїхав туди. Коли нас пустили в згорілу будівлю Будинку профспілок, я побачив жінку. Вона плакала. Вона стояла на чорному тлі. І я сфотографував її. Цей знімок для мене дуже значний. Він ілюструє ситуацію, яка відбувається сьогодні в Україні. Він і приватний, і загальний одночасно».

Не знаю, чому я задала питання про прийняття рішення стати фотожурналістом саме наприкінці, але потім я зрозуміла, що так навіть краще. Мені завжди здавалося, що першою іграшкою Фурмана в дитинстві була не машинка або лялька, а фотоапарат. Але уявіть моє здивування, коли я почула таку фразу: «Та я взагалі, коли прийшов в ІЖ, хотів книги українською мовою видавати. Вступив на ВСР. Відучився два роки. І тільки потім перейшов на журналістику».

При розмові з досвідченим фотожурналістом не можна було пройти повз поради для початківців-студентів. Вони прості для виконання, а також можуть інтерпретуватися не тільки для журналістів:

- Знімайте!

- Говоріть зі старшими колегами, показуйте їм свої роботи.

- Більше дивіться роботи хороших фотографів. Поганих фотографів не дивіться. Українські агентства навіть не відкривайте.

- Не бійтеся подавати свої роботи на конкурси та гранти.

- І ще раз знімайте!

На вулиці в Колумбії було тихо. Була ніч. І простий голос Льоші почав перериватися не тільки втягуванням сигарет, але і позіх. Треба було прощатися.

«Хотів додати. Зрештою, ми всі помремо без копійки на банківському рахунку, але ідея фотожурналістики в тому, що ти бачиш світ, знайомишся з людьми, подіями. Може, це і не твої події, ти втрачаєш щось в області особистого життя, але проте ти пізнаєш світ».

Ще одне позіхання. Ні, треба було все-таки прощатися.

- На добраніч, Льошо.

- Доброго ранку і гарного дня.

Дуже руда людина з камерою в руках

Оцініть написане