«Режисер, який терпіти не може щасливих людей у фільмах»

Крістіна Каручек

Нещодавно відбулась прем’єра сьомої частини "Зоряних війн" Джорджа Лукаса. У свій час, працюючи над оригінальною трилогією, він заснував компанію, що займається спецефектами, Industrial Light and Magic. Сусід Лукаса, молодий хлопець років 18, влаштувався в ILM на роботу. Пізніше у титрах до шостої серії Зоряних війн «Повернення джедая» серед асистентів оператора зі спецефектів можна буде побачити ім’я того хлопця. Його звали Девід Фінчер.

У 2008 році журнал Empire опублікував список улюблених фільмів американського кінорежисера Девіда Фінчера. Серед 26 картин можна знайти імена тих, хто має особливе значення в його кар’єрі.

Рідлі Скотт

Одним з таких є Рідлі Скотт та його «Чужий». Саме космічна історія про інопланетних створінь стала першим повноцінним проектом Девіда. Не без допомоги того ж Дж. Лукаса, він стає режисером третьої частини «Чужого». Але через конфлікт на знімальному майданчику - Фінчер звільняється. Пізніше він стверджуватиме, що немає людини, яка б ненавиділа цей фільм більше за нього. Хоча з цим можна сміливо не погоджуватись. Навпаки, кіноробота проливає світло на нове віяння у кінематографі, з яким прийшов Девід та формує стійкий образ «некомфортного» режисера.

Причиною конфлікту стала різниця між тим, яким бачили продовження цієї історії Фінчер та студія. З цього випливає перший важливий елемент у його творчості – жанр. Починаючи з найпершої стрічки, глядач спостерігає гру з жанровою структурою, або, скоріше, її повною відсутністю у своєму класичному вигляді. Так із бойовика «Чужий» він створив психологічний трилер, а трилер «Бійцівський клуб» він перетворив на соціальну сатиру, із «Загадкової історії Бенджаміна Баттона» він зробив соціальну драму, а із соціальної драми «Загублена» – фарс у вигляді дешевого детективу, що плавно перетворився на сатиру. Ми замкнули круг і суть ви зрозуміли. Єдиним виключенням стала «Кімната страху» – трилер без домішок, яка була створена лише як білий прапор для студії.

Доповнити психологічний портрет «некомфортного режисера» можна перепискою головного продюсера компанії «Соні» Скотта Рудіна та Анджеліни Джолі стосовно роботи з Девідом:

«Режисер, який терпіти не може щасливих людей у фільмах»

Тож після першого ж конфлікту на майданчику «голлівудський Гітлер» засвоює урок і мало цікавиться думкою інших, а на запитання свого колеги Сема Мендеса «який вислів ти найчастіше використовуєш на майданчику?», той відповів: «Я кажу, заткнись нахрін, будь ласка».

Альфред Хічкок

Майстер саспенсу віддзеркалив ще один ключовий елемент у роботах Фінчера – страх. Ім’я Хічкока може детальніше описати те нове віяння, до якого приєднався Девід на початку своєї кар’єри. Він поєднав два важливі елементи кіно 90-х: форму «розумного кіно», що створювала певну дистанцію між героєм і глядачем; та стиль постнуару. Остання хвиля нуару відрізнялась песимізмом та особливим суб’єктивізмом оповіді, у якій події могли бути породжені розладнаною свідомістю головного героя («Бійцівський клуб», «Гра»), а джерело зла переносилось у серце персонажа. Більш того, класичний жанр передбачав вбивство та детектива, що його розслідуватиме («Сім», «Зодіак», «Дівчина з тату дракона», «Загублена»).

Теми у картинах Фінчера так само "некомфортні": насильство в сім’ї, депресія головного героя, самотність, взаємна жорстокість світу та персонажа і т. д. Проте це не нуарність як самоціль. Кожна стрічка – його особиста лабораторія, де він досліджував зло, занурювався у його найглибші закутки, шукав найрізноманітніші його прояви. Найяскравіше природу зла він зобразив у фільмі, який був заснований на реальних подіях (для експерименту це було принциповою умовою). Я говорю про «Зодіак», картину, яку так хвалили кінокритики, але яка так і не знайшла свого глядача.

Як бачимо, обраний жанр поступово видозмінювався, проте сталими залишались оригінальна візуальна подача 50-х років та використання еліптичних речень як структурного елементу розповіді. Еліпсис – це замовчування, приховування чогось важливого, найчастіше ключового сюжетного елементу. Такими реченнями говорили більшість персонажів Девіда, перетворюючись на «ненадійного оповідача», як їх люблять називати американські критики (Тайлер Дерден, Марк Цукерберг, Емі Данн).

«Єдине, чого я вимагаю від сценариста, з яким працюю: нехай він переконається у тому, щоб кожен персонаж, вступаючи у діалог, був правий, щоб він знаходився на вірному боці. Лише у такому випадку глядач повірить у те, що побачить на екрані».

Стівен Спілберг

Якщо потрібно згадати голлівудського режисера, першим на думку спадає саме він. Улюбленець широкої аудиторії, творець «добрих» та захоплюючих фільмів, які хочеться переглядати знову і знову. Світлі та зрозумілі послання у його картинах стали уособленням американського кіно – видовищного, масштабного та оптимістичного. Я не здивую Вас, якщо скажу, що улюблений фільм Девіда з фільмографії Спілберга - «Щелепи». Він любить цей фільм за те, що з 75-го року не купається в океані.

Фінчер та Спілберг є абсолютними протилежностями, що мають багато спільного. Напевно, найбільшою схожістю є те, що їхні фільми реалістичні, правдоподібні, проте абсолютно неймовірні. Кожна з них захоплює глядача по-своєму, але от фільми Фінчера Ви навряд чи захочете переглянути. Все через наступний важливий елемент – правду. У Стівена вона розкриває найкраще у людях, у Фінчера – викриває найгірше, те, чого ми соромимось та боїмося. Якось Девід сказав, що всі люди збоченці, і що саме це він поставив в основу своєї кар’єри. А коли постало питання, хто зможе екранізувати «Дівчину з тату дракона», той подумав, що це має бути найбільший збоченець в Голлівуді – або він, або Роман Поланскі.

Але крім власне змістових характеристик варто особливим рядком виділити технічні «фішки» у фільмах Фінчера. Хочу виділити співпрацю з монтажерами Анґусом Уоллом та Кірком Бакстером, які, разом чи поодинці, брали участь у створенні 6 його фільмів. Їхнє новаторство полягає у створенні та використанні технології split-screening & split-comping, яка дозволяє контролювати швидкість окремих елементів у кадрі. Тому драматичний та дещо сповільнений погляд та жести головного героя на природному фоні – це не магія кіно, а точно продуманий хід режисера.

Так, Фінчер ніколи не зможе стати поряд із Спілбергом. Правда у тому, що він і не намагається. Адже, на відміну від метра, Девід переконаний, що «знімає авторське кіно, щоправда робить це на студіях «Соні» та «Парамаунт».

Стенлі Кубрік

«У мене є філософія щодо двох, абсолютно протилежних, підходів у зйомці кіно. Перший – «підхід Кубріка», переносить глядача у кінець алеї, де чотири хлопці б’ють до напівсмерті якогось п’яницю. На щастя, глядачі розуміють, що це аморально, хоча і не асоціюють себе із жертвою, скоріше стають свідками цього. Напроти, існує і «підхід Спілберга», де глядач поринає усередину історії, переживає її разом з героями і пропускає через себе емоційно. Я є прихильником обох підходів, проте зацікавлений у тому, щоб глядач сам вирішив, наскільки він хоче бути залученим до історії».

Відкинувши очевидні референси, які стосуються кількості дублів у обох цих режисерів, Кубріка та Фінчера, а також їх точності та прискіпливості у всьому, можна побачити ще один важливий та вельми характерний елемент – насильство. Те саме «старе добре ультранасильство» у Кубріка, що слугувало інструментом руйнації психіки, переросло у Фінчера в стильну та витончену картинку.

Кінокритик Антон Долін охрещує фінчерівські зображення на екрані гіперреалізмом, що складають враження нереальності та карикатурності, а сцени – неправдоподібні, оскільки малюють надмірну жорстокість, яка часом нагадує пародію. Ця думка склалась не через непрофесійність режисера, а через еволюцію думки та елементів впливу у мистецтві відповідно. Якщо Кубрік зображав недосконалість людської природи у її тяжінні до зла у формі фізичної агресії, то Фінчер користується цим елементом як допоміжним аксесуаром, який лише підкреслює справжнє зло – психологію пасивної агресії, яка отруює суспільство зсередини.

«Режисер, який терпіти не може щасливих людей у фільмах»

Аналізувати творчість Девіда Фінчера – невдячна справа. Він не мораліст. Колись один кінокритик назвав «Бійцівський клуб» «аморальним та безбожним». Відтоді цей відгук висить в рамці у Девіда в офісі. Ось Вам інша історія: в одному інтерв’ю журналіст сказав Девіду, що для багатьох Фінчер - ікона. На що режисер відповів: «Мені шкода цих людей».